Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

— Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.

Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.

— А чому “доброго вечора”?

— Бо вже по п’ятій, моя мила.

Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:

— Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.

— Угу, — проказала я, сідаючи до столу.

— Вбито Великого Банкіра, — пояснив Ап-Перкот, — король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.

— Яке горе, — поспівчувала я і солодко позіхнула.

— Делі, це серйозно, — прокоментував пан Бішоп, — Його знайшли у королівському палаці зі скрученими в'язами. А така форма вбивства…

— Ой, не кажіть. Пане Ап-Перкот, ви що, зі спецпідрозділу?

Полковник поважно кивнув.

— ЗБОНЧ, — повільно додав Бішоп, — Загін Боротьби з Організованою Нечистю.

Я заледве не з'їхала зі стільця. Ап-Перкот з присвистом посміхнувся, демонструючи наявність відсутності передніх зубів.

— І що тепер? — загнано простогнала я.

— Та тепер ш-шорт-зна ш-шо буде, гррм, так. В столиці от-от введуть комендантську годину. А королю взагалі погано — тільки Банкір знав, як зичити з-за кордону гроші, так, щоб віддавати довелось не нам, а нашим нащадкам. А тепер все, уггм.

Мені трохи попустило. Ніхто ж не звинувачував у бозна-чому, не хапав за руки-ноги щоб привселюдно оголосити анафему. Але що буде далі?

— М-мм, скажи, Медді, як так, що для нас інкогніто шановного пана — зовсім не інкогніто?

— Та ми ж давні ділові партнери, правда, Ійогане?

— Було-було, чого ж. Коли я командував полком, що с-стояв, гмм, під Манівцями, ми з пані Мадлен прес-ставляли, відповідно, попит і пропозицію послуг певного с-сорту, хе-хе.

— Скільки душ невинних ми тоді… Ех, хороші були часи!

— Уггм, ну тоді, принаймні, у вас ш-шпики під вікнами не крутилися.

Всі присутні мимоволі розвернулися до вікон.

— Які шпики?

— А я почім знаю, гррм?

— Ну, хоч одне втішає — це не ЗБОНЧ. Шановний полковнику, нам зовсім не треба проблем з вашим славним підрозділом.

— Нікому не треба проблем зі ЗБОНЧем. На те він і ЗБОНЧ.

— А то міг бути хто-завгодно, — Бішоп безтурботно міркував уголос, — хоча б, якісь конкуренти нашої достойної господині…

— Які конкуренти?! — Мадам Мадлен зробила стійку, — я знищила всіх конкурентів!

— Значить, антимонопольний комітет, — справедливо зауважила я.

— Хіба такий є? — здивувався Ап-Перкот, — така установа, я чув, іс-снувала за легендарного короля Артура, уггм.

— В кожній легенді є мораль і настанови нащадкам, — мляво відбивалася я, побита на голову, — тоді, може, — податкова?

Запала мертва тиша.

— Плюнь! — раптом заволала Медді.

— Що таке?

— Плю-юнь! — вона була на межі істерики.

— Ну, тьху. Всі задоволені? Що сталося?

— Не наклич лиха, нещасна! Забула? Ми неприбуткова благодійна організація, створена на громадських засадах! Повтори!

Я повторила. Медді відсапувалася, повільно приходячи до тями.

— Може, сатаністи? Чи оці, їхні колеги, тамплієри? — фантазував Бішоп, — Ну, тепер модно. А, може, Хрінь-пісс?

— Ми що, забруднюємо навколишнє середовище?

— Ну, я що подумав, — пояснював пан Теодор, — інколи… це… з вікон люди викидають використане причандалля для інтимних стосунків, походження явно неприродного… і прямо на газончики і квітнички.

— Теодоре, ви що, — обурилася Медді, — це ж не якась там бурса!

Я зачаїла образу і поклялася помститися.

— Ну, ще варіанти? Пане Бішоп, в мене є ідея. Ходімо, нічним повітрям подихаємо.

— Що, раптове погіршення самопочуття? Ранками не нудить?

— Та ні, тільки коли згадую ваші лекції. Я що хотіла, на шпиків подивитись. Ви зі мною?

Звісно, він був зі мною, куди б він подівся. Він же ж, бач, скотина, матеріал про демонів збирає. Може, думав, в мене очі вночі світитися почнуть? Рідкісне видовище: нічні краєвиди Манівців, освітлені ніжним промінням моїх вирячених очей… Спокусливо, як не крути. Отже, ми вирушили.

З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.