Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

Я миттєво перелякалася і зблідла.

— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?

— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…

— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.

— Треба ж, який із тебе гуманіст!

— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?

— Ммн… ти майже вгадала.

— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.

— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.

Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.

“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.

“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!

Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.

— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?

— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.

— Треба? Та ну!

— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.

— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?

— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.

— Ну, все, що добре починається…

— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?

— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.

— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.

— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?

— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.

— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.

— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.

— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…

— Чого?

— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.

— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?

— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.

— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.

— Окі-докі. Чекайте.

— Як соловейко — літа.

— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.

Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.