Осне Саєрстад - Кабульський книгар

По дорозі Султан думав, яке щастя, що озброєні напівбовдури не заглянули за полиці. Найзабороненіші книжки він передбачливо заховав. Виносив їх тільки тоді, коли хтось спеціально ними цікавився й коли міг довіряти цій особі.

Султан чекав на такий розвиток подій. Роками він торгував нелегальною літературою, малюнками й текстами. Солдати часто йому погрожували, конфісковували кілька книг і йшли. Погрози надходили й від найвищих посадовців Талібану, його навіть викликали в Міністерство культури: урядовці намагалися завербувати підприємливого книгаря на службу Талібану.

Султан Хан пробував і сам продавати деякі талібські видання. Він був вільнодумцем і вважав, що кожен має право бути почутим. Але поряд із їхніми похмурими доктринами, він також хотів торгувати книжками з історії, науковими студіями, ідеологічними дослідженнями Ісламу, зрештою — романами та поезією. Талібан вважав дебати єрессю, а сумнів — гріхом. Усе, що виходить за межі канонічного прочитання Корану, є непотрібним, навіть небезпечним. Коли восени 1996 року Талібан узяв владу в Кабулі, міністерства спорожніли, а на місце професіоналів прийшли мулли. Від центробанку до університету — усе контролювали вони. Їхньою метою було відтворення суспільства часів пророка Магомета, який жив у сьомому столітті на Аравійському півострові. Навіть коли Талібан вів переговори з іноземними нафтовими компаніями, за столом сиділи непоінформовані мулли, у яких не було жодних технічних знань.

Султан був переконаним, що за Талібану країна ставатиме біднішою, похмурішою та ізольованішою. Влада противилася будь-якій модернізації, у талібів не було бажання зрозуміти чи прийняти ідею прогресу й економічного розвитку. Вони уникали наукових дискусій, що велися чи то в західному, чи мусульманському світі. Їхнім маніфестом було передусім кілька пафосних аргументів про те, як люди повинні одягатися або покривати себе, як чоловіки повинні дотримуватися годин молитви і як жінки повинні бути відокремлені від решти суспільства. Вони не були сильними в історії ісламу чи Афганістану, ні перше, ні друге їх не цікавило.

Султан Хан сидів у машині затиснений між неграмотними талібами, проклинаючи країну за те, що нею править то воєнщина, то мулли. Він був віруючим, проте сучасним мусульманином. Щоранку молився Аллаху, але зазвичай ігнорував наступні чотири заклики до молитви, хіба що релігійна поліція затягала його до найближчої мечеті разом із іншими чоловіками, схопленими на вулицях. Неохоче дотримувався посту під час Рамадану й не їв від сходу до заходу сонця, принаймні в присутності інших. Він був вірний своїм двом дружинам, твердою рукою виховував своїх дітей і вчив їх бути добрими та богобоязними мусульманами. До Талібану він не відчував нічого, крім презирства й уважав їх неосвіченими сільськими священиками; вони походили з найбідніших і найконсервативніших районів країни, де рівень грамотності населення був дуже низьким.

За його арештом стояв Департамент примноження блага і знищення гріха, більш відомий як Міністерство моралі. Під час допитів у в’язниці Султан Хан погладжував свою бороду, яку відпустив згідно з приписами Талібану на довжину стисненого кулака. А потім розправив свій шальвар-каміз: цей одяг якраз відповідав стандартам — сорочка нижче колін, штани нижче кісточок, і гордо заявив: «Ви можете спалити мої книжки, ви можете зіпсувати мені життя, ви можете навіть убити мене, але ви не можете знищити історії Афганістану».

Книги були Султановим життям. Відтоді як він отримав у школі свій перший підручник — книги завжди захоплювали його. Він народився в бідній родині і в п’ятдесяті роки виростав у селі Дег Кудайдад, що на околиці Кабула. Ані його мама, ані його тато не вміли читати, але вони стягували копійчину, щоб вивчити його. На нього, як на найстаршого сина, йшли всі заощадження. Його сестра, що народилася перед ним, ніколи не ходила до школи й так і не навчилася читати й писати. Зараз вона ледве може правильно сказати котра година. Урешті-решт, єдиним її майбутнім мало бути заміжжя.

Але Султан — інша справа, він був призначений для величі. Першою перешкодою була дорога до школи. Малий Султан не захотів іти по ній, бо в нього не було черевиків. Мама таки вирядила його.

— О так, ти підеш, ось побачиш, — сказала вона й відважила йому запотиличника. Невдовзі він заробив достатньо грошей, щоб купити собі черевики. Паралельно з навчанням він працював. Зранку перед школою та щодня з обіду й до вечора він обпалював цеглу, щоб заробити грошей для родини. Пізніше дістав роботу в крамниці. Батьки знали лише про половину тих грошей, що він насправді отримував. Решту — заощаджував і купував книжки.