Осне Саєрстад: Кабульський книгар

Я так і не вивчила дарі, перський діалект, на якому розмовляла родина Ханів, але кілька її членів говорили англійською. Незвично? Так. Але тоді моя кабульська історія є розповіддю про найнезвичнішу афганську сім’ю, адже займатися книжковою торгівлею — доволі незвичайна справа в країні, де три чверті населення не вміють ні читати, ні писати.

Султан засвоїв барвисту й багатослівну форму англійської під час викладання одному дипломатові діалекту дарі. Його молодша сестра Лейла розмовляла чудовою англійською, оскільки навчалася в пакистанській школі, коли була біженкою, а згодом відвідувала вечірні курси в Афганістані. Мансур, старший Султанів син, теж вільно говорив англійською після кількох років навчання в Пакистані. Він міг розповідати мені про свої страхи, любов і розмови з Богом, і навіть про те, як збирався зануритися в процес релігійного очищення. А ще дозволив приєднатися до його паломництва в Мазар четвертим невидимим співучасником. Мене брали в ділові поїздки в Пешавар і Лагор, на полювання за Аль-Каїдою, на закупи на базар, у лазню, на весілля й весільні приготування, до школи, в Міністерство освіти, у поліцейську дільницю та тюрму.

Я особисто не була свідком драматичної загибелі Джаміли чи витівок Рахімулли. Я чула про сватання Султана до Соні від тих, хто мав до цього стосунок: самої Соні, Султана, його матері, сестер, брата й Шаріфи.

Султан не дозволяв нікому, крім рідних, жити у своєму домі, тому він, Мансур і Лейла були моїми перекладачами. Це, звичайно, давало їм змогу значною мірою впливати на їхню родинну сагу, але я проводила перехресну перевірку різних версій і ставила ті самі запитання всім трьом перекладачам, які уособлювали відмінності в поглядах усередині сім’ї.

Уся родина знала, що метою мого проживання з ними було написання книги. Якщо вони хотіли, щоб я про щось не писала, то казали мені про це. І все ж я вирішила не розкривати справжніх імен ані членів сім’ї Султана Хана, ані інших згаданих тут людей. Мене ніхто про це не просив, просто я подумала, що так буде правильно.

Мої дні минали так само, як і дні цієї родини. Я вставала вдосвіта під звуки дитячого плачу й чоловічих вказівок. Я чекала своєї черги у ванну кімнату або пробиралася туди, коли всі вже закінчили ранкові процедури. У щасливі дні навіть залишалося трохи теплої води, але згодом я з’ясувала, що кухоль холодної води для вмивання може також освіжити. До кінця дня я залишалася вдома з жінками, відвідувала родичів, ходила на базар, а чи відправлялася з Султаном і його синами в книгарню, у справах по місту або в більш дальні поїздки. Увечері я з усіма їла й пила зелений чай аж поки лягати спати.

Я була гостем, але вже скоро почала відчувати себе, як удома. До мене надзвичайно добре ставилися, сім’я була щедрою та відкритою. Нам часто було добре разом, але рідко коли в житті я була настільки розлюченою і рідко коли так сварилася, як у цій родині. І ніколи мені так не кортіло когось ударити, як там. Одне й те саме постійно провокувало мене — поводження чоловіків із жінками. Віра в чоловічу вищість настільки вкорінилася, що практично не піддавалася сумнівам.

Уявляю, що вони сприймали мене за певний різновид «двостатевої» істоти. Як представниця західної культури, я могла спілкуватися і з чоловіками, і з жінками. Якщо б я була чоловіком, то ніколи не змогла б настільки зблизитися з жіночою частиною родини, не породжуючи при цьому пліток. Водночас для мене не існувало жодних перешкод, щоб залишатися жінкою у світі чоловіків. Коли застілля було розділене, тобто чоловіки і жінки сиділи в різних кімнатах, я єдина могла вільно циркулювати поміж двома групами.

Мене не стосувалося строге дотримання афганського дрескоду для жінок, і я могла ходити, куди завгодно. І все ж я часто носила паранджу, просто для того, щоб мене залишили в спокої. На вулицях Кабула західна жінка викликає забагато небажаної уваги. З-під паранджі я могла розглядати все навкруги скільки душа бажає, без загрози наразитися на витрішки у відповідь. Я могла спостерігати за членами родини на вулиці, і ніхто не звертав на мене своєї уваги. Анонімність стала захистом, єдиним місцем, куди можна сховатися; у Кабулі не вистачало тихих місць.

Я також носила паранджу, щоб зрозуміти для себе, що означає бути афганською жінкою: як це бути затисненою в задніх жіночих рядах, тоді як решта місць в автобусі вільна; що відчуваєш, коли тобі доводиться шукати місце в багажному відділенні таксі, бо на задньому сидінні сидить чоловік; що відчуваєш, коли на тебе дивляться, як на високу та привабливу паранджу й ти в паранджі отримуєш свій перший комплімент від чоловіка з вулиці.