Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Той перший крок до батька змусив мене подумати про індіанських дівчаток, про Мері у «воронячому гнізді», про Хісако Хірогуті з її плодом у вбиральні, про деморалізованого капітана, про сліпу Селіну на містку та про мерця у величезному холодильнику таке: «З чого б то мене так пориває цікавитись долею цих невідомих мені людей, рабів страху та голоду? Що мені до них?»

Отож другого кроку до батька я не ступив, і тоді він промовив:

— Іди далі, Леоне. Вагатися не час.

— Але ж я ще не завершив свого дослідження, — заперечив я. Адже я навмисно став духом — це давало мені такі переваги, як здатність читати думки, пізнавати людське минуле, бачити крізь стіни, бути в багатьох місцях одночасно, довідуватись, як саме дійшло до тієї чи іншої ситуації, і, нарешті, мати доступ до всього людського багажу знань. — Тату, — попросив я, — дай мені ще п’ять років.

— П’ять років?! — вигукнув він. І нагадав, передражнюючи мене, про три попередні угоди, які ми з ним уже укладали: — «Ще один день, тату… Ще один місяць, татку… Ще тільки півроку, татусю».

— Але ж я пізнаю так багато про життя як таке, про його плин, та й узагалі про його суть! — сказав я.

— Не бреши мені, — відповів батько. — Хіба я тобі колись брехав?

— Ні, сер.

— То не бреши й мені.

— Хіба ти став там господом Богом?

— Ні, — мовив він. — Я й досі всього лийі твій батько, Леоне. Та однаково не бреши мені. Своїм підслухуванням ти тільки того й домігся, що накопичив зайву інформацію. З таким самим успіхом ти міг би колекціонувати квитки на бейсбольні матчі або ковпачки від пляшок. А вся ця твоя інформація має не більше сенсу, ніж накопичена в «Мандараксі».

— Ще п’ять років, батьку, тату, татусю! — просив я.

— Тобі це замало часу навіть для того, щоб усвідомити, про що саме треба дізнатися, — заперечив він. — І саме тому, хлопче, ось тобі моє слово честі: якщо даси мені зараз відкоша, я повернуся аж за мільйон років… Леоне, Леоне! — благально промовив він. — Чим більше ти знатимеш про людей, тим огидніше тобі буде. Як на мене, те, що начебто наймудріші мужі твоєї країни послали тебе на майже нескінченну, невдячну, жахливу й, нарешті, безглузду війну, має допомогти тобі збагнути всю глибину людської натури на цілу вічність наперед!..

Чи треба тобі казати, — вів далі він, — що саме ці прекрасні тварюки, про яких ти, здається, прагнеш знати так багато, якраз нині перейняті пихою, що вони мають напоготові зброю і можуть умить знищити все живе?

А треба тобі казати, що ця колись справді гарна й життєдайна планета схожа тепер, як поглянути згори, на вражені злоякісною пухлиною внутрішні органи Роя Хепберна під час розтину трупа, а великі міста, де скупчені твої улюблені людські істоти, — це ракові пухлини, що розростаються без причини й міри, поглинаючи й отруюючи геть усе навкруги? Чи треба тобі казати, що ці тварюки накоїли аж надто багато лиха, і годі вже сподіватися, нібито навіть на їхніх онуків чекає пристойне життя? І буде дивно, коли у двотисячному році, до якого залишилось усього чотирнадцять років, бодай щось зостанеться їсти чи пити.

Як і пасажирів цього Богом проклятого судна, хлопче мій, тих тварюк ведуть капітани, що не мають ні компасів, ні карт і повсякчас заклопотані лиш одним: як уберегти власну самоповагу.

Як і за життя, батько знову був неголений. Як і за життя, він знову був блідий і виснажений. Як і за життя, він знов курив сигарету. Батько мені не сподобавсь, і це була ще одна причина того, що я не ступив другого кроку.

Я втік із дому в шістнадцять років через те, що мені було соромно за свого батька.

Коли б замість нього в отворі голубого тунелю був ангел, я, може, й стрибнув би туди.

Джеймс Уейт утік із дому через те, що лихі люди весь час знущалися з нього, завдаючи йому фізичного болю. Він міг би з таким самим успіхом потрапити з пологового будинку просто до рук іспанської інквізиції, настільки витончені були декотрі тортури, яким його піддавали за спонукою свого винахідливого великого мозку названі батьки й матері. А я втік від рідного батька, що навіть у гніві жодного разу не підняв на мене руку.

Та коли я був ще зовсім юний і багато чого не тямив, батько зробив із мене спільника, разом з яким примусив матір зникнути назавжди. Наслідуючи його, я глузував із матері, коли вона хотіла чи то кудись поїхати, чи то завести друзів і запросити їх на обід, чи то іноді сходити в кіно, до ресторану тощо. Я тоді був заодно з батьком. Я вважав, що він — найвизначніший письменник у світі, бо, як на мене, це було єдине, чим я міг пишатися. Друзів ми не мали, наш будинок був найзанедбаніший в усій околиці, ми не мали навіть телевізора й автомобіля. То чом же мені було не захищати його від матері? Щоправда, слід віддати йому належне: він сам ніколи не робив натяків на власну велич. Коли я був, однак, ще надто зелений, щоб тверезо судити, його велич мені ввижалась уже в тому, з якою наполегливістю він весь час тільки те й робив, що писав і курив — таки справді весь час.