Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

— Бачите, — мовив Макінтош, коли ліфт рушив униз, — я ваш друг. Ви можете розповідати мені все. Якщо це я дратую вас, то тільки скажіть, я відразу вшиюся геть. Визнаю, і в мене трапляються помилки. Я ж бо людина.

Коли вони вийшли у вестибюль, великий мозок Дзендзі дав йому безглузду, майже дитячу пораду якось утекти від Макінтоша геть, так ніби він міг би перемогти цього атлетичного американця у спринті.

Тож Дзендзі стрімко вискочив через головний вхід на огороджену кордоном солдатів вулицю Десятого серпня. Макінтош був поруч.

Обидва вони так швидко перетнули вестибюль і вийшли на сонце, що нещасливий з братів фон Кляйстів, 3ігфрід, не встиг із-за стойки бару навіть вчасно їх попередити. Він заволав їм навздогін:

— Прошу вас! Будь ласка! На вашому місці я б туди не виходив!

І побіг за ними.

Чимало подій, які матимуть відгук через мільйон років, відбувалося на цьому крихітному клаптику планети за дуже короткий час. Поки нещасливий із двох фон Кляйст наздоганяв Макінтоша та Хірогуті, щасливий приймав душ у своїй каюті якраз біля капітанського містка ближче до корми «Баійї де Дарвін». Він не робив нічого бодай трохи важливого для майбутнього людства, крім того, що не вмирав, а жив, тоді як його перший помічник Ернандо Крус саме зважувався на крок, що мав рішуче вплинути на майбутнє.

Крус стояв на верхній палубі й дивився на єдине судно, яке було на видноті, — колумбійське вантажне судно «Сан-Матео», що давно стояло на якорі в бухті. Крус був кремезний лисий чоловік приблизно капітанового віку, який здійснив уже п’ятдесят круїзів на острови й назад іншими суднами. Він був у складі команди, яка привела «Баійю де Дарвін» з Мальме. Крус наглядав, як її споряджали в Гуаякілі, поки номінальний капітан робив рекламне турне по Сполучених Штатах. Цей чоловік мав у своєму великому мозку досконале уявлення про кожен куточок судна — від потужних дизелів унизу до морозильника за стойкою бару в головному салоні. Навіть більше, він знав сильні й слабкі сторони кожного члена команди, яка, до речі, його поважала.

Це був справжній капітан, який справді вів би судно, поки Адольф фон Кляйст, що оце тупцює, наспівуючи, в душі, чарував би пасажирів у ресторані та танцював з усіма жінками на вечірках.

Круса найменше цікавило те, що він бачив, — «Сан-Матео» та величезний «пліт» із рослинних решток, який утворився навколо його якірного ланцюга. Це поіржавіле суденце вже давно стало такою невід’ємною ознакою краєвиду, що цілком могло б правити за мертву скелю. Та ось Крус побачив, як до «Сан-Матео» пришвартувався, наче кит до теляти, невеликий танкер і через гнучкий шланг почав підгодовувати його, мов материнським молоком, дизельним паливом.

Річ у тому, що власники «Сан-Матео» одержали за колумбійський кокаїн купку американських доларів і контрабандним шляхом провезли їх у Еквадор, де обміняли не лише на дизельне паливо, а й на найцінніший товар — харчі, тобто паливо для людських істот. Отже, міжнародна комерція певною мірою ще тривала.

Крус не міг знати деталей корупційного механізму, який уможливив постачання «Сан-Матео» паливом та харчами, але про корупцію взагалі він, звичайно, замислився. Виходить, хто має рідке багатство, заслуговує він його чи ні, може натомість дістати що завгодно. Капітан у душі й був такою людиною, а от Крус — ні. Старанно назбирані ним за довгі роки заощадження — всі в сукре — обернулися на мотлох.

Він заздрив морякам «Сан-Матео», які з піднесеним настроєм збиралися додому. Прокинувшись на світанку, Крус і собі серйозно подумав про те, щоб повернутися додому. Він мав вагітну дружину й одинадцятеро дітей у гарному будиночку неподалік від аеропорту, і тепер вони, безперечно, перелякані й чекають на нього. Але залишити, байдуже з яких причин, судно, з яким його зв’язувало почуття обов’язку, досі здавалося йому своєрідним самогубством, відмовою від усього прекрасного, що було в його вдачі та в репутації.

Але тепер Крус таки зважився піти з «Баійї де Дарвін». Він поплескав по поруччях верхньої палуби й ніжно мовив по-іспанському: «Щасти тобі, моя шведська принцесо! Ти мені снитимешся».

З ним сталося приблизно те саме, що й з Хесусом Ортісом, який пороз’єднував телефони в «Ельдорадо». Його великий мозок до останньої хвилини приховував від його ж таки душі свій висновок про те, що пора вже діяти по-антигромадському.

Отож «Баійя де Дарвін» цілком залишилась під опікою Адольфа фон Кляйста, хоч він анічогісінько не тямив ні в навігації, ні в Галапагоських островах, ні в тому, як упоратися з таким великим судном.