Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Померла джазова співачка Рита Рейс, моя сучасниця. Я провів опитування: усі її знали, проте ніхто ніколи не слухав її записів. Даба-дубі-дідо-дах, дада-діба-ду.

Чимало скарг на їжу. Навіть більше, ніж зазвичай. Новий кухар убив собі в голову, що для старперів усі страви повинні готуватися без солі, а ще він, мабуть, жалів беззубих, оскільки всі згадані непосолені страви були кашоподібними. Їх можна було пити через соломинку. Люди все більше і більше цуралися нашої супової кухні, віддаючи перевагу магазинним напівфабрикатам, які розігрівали у мікрохвильовках.

Проблема полягала в тому, що ніхто не смів оголосити кухні бойкот, тому ймовірність побачити, як котрийсь із бунтарів наразиться на вогонь, невисока — хоч би тому, що у більшості пожильців надто тремтять руки, щоби вони могли запалити сірник.

Кілька клубних друзів, та й і я сам, вже подумували над тим, щоби надіслати скаргу про жахливу їжу, але спочатку ми вирішили дати «іншим» шанс хоч би висунути шию задля змін. Ми вказали на цю можливість найгіршим скаржникам.

Двоє наших пожильців, пан Графтдейк та пані Дельпорте, грали на фондовій біржі. Це не могло приносити значні кошти, інакше вони б тут не жили, і все ж вони завжди поводилися напрочуд пихато. Витягували стосик підписки на «Financial Times» і горбатіли над ними в пошуках акцій, які можуть різко зрости в ціні. Якщо вони програвали — це вважалося звичайним невезінням, однак якщо вигравали, то це лише завдяки їхній винятковій проникливості. Новина про те, що мавпа якимось чином спромоглася отримати таке ж повернення інвестицій, як і біржовий маклер, не звертаючись до сторонньої інформації, стала для них значним потрясінням.

«Тій мавпі просто пощастило», — роздратовано мовив Графтдейк.

Дві тисячі звернень до відділень невідкладної допомоги — це прямий наслідок аварій на мобільних скутерах. Еф’є прийшла, щоби показати мені газетний репортаж із цими трагічними фактами — прийшла після того, як я гордо повідомив їй, що придбав собі «Elegance 4», «Saab» серед інвалідних візків. Більшість інцидентів — аварії за участі одного транспортного засобу, якщо не вважати за ворога бордюри. Бордюри винні в чималій кількості знищених скутерів.

Минулого року в Нідерландах в обігу було близько 350 000 мобільних скутерів, тож 2000 нещасних випадків звучить не так вже й погано, зважаючи на бентежну нестачу навичок, які демонстрували за кермом старі люди. Якщо людині властиво помилятися, то хіба їй важко навчитися розганятися та гальмувати так, щоби не плутатися в цих двох діях? Я прихильник мандатних ліцензій на кермуванняння мобільними скутерами. Частина іспиту повинна відбуватися в людному супермаркеті.

Я досить таки непоганий водій, якщо можу так про себе сказати. Якось я цілий рік кермував навантажувачем. Ми з товаришами навіть влаштовували на них перегони. Щоправда, це було вже дуже давно, проте інстинкти нікуди не зникли. Поки я проводив тест-драйви, то помітив, як люди зверхньо дивилися на електричний інвалідний візок. Можу лише поспівчувати.

Дуже огрядна жінка — хоч і доволі молода — швидко вклинилася в чергу в місцевій аптеці. Вона не могла зрушити ні вперед, ані назад. Звісно ж, у тому, що вона проігнорувала велику вивіску з написом «Надширокий прохід» за кілька рядів далі, її провини не було.

Кілька років тому бельгійське подружжя вдалося до евтаназії. У нього (вісімдесят три роки) була заключна стадія раку, а вона (сімдесят вісім років) страждала через інші серйозні вікові хвороби, та й, загалом кажучи, не хотіла далі жити без нього. Тримаючись за руки, вони зійшли з ниви життя. У цьому є щось дуже романтичне.

Прокурор почав розслідування того, хто міг допомогти цим двом старим голубкам мирно піти з життя. Не думаю, що вони колись знайдуть того підозрюваного Доброго Самаритянина.

Я згадав це, коли читав, що пара похилого віку — знову ж таки в Бельгії — разом скотилися зі сходів. Обоє загинули. Можливо, вам здасться, що це випадковість? Але для них те падіння за щастя, бо нічого доброго в тому, щоби вижити комусь одному зі зламаним стегном і розбитим черепом. А насамкінець ще й животіти самому купу років, аж доки солодка смерть нарешті не прийде за ним (чи за нею).

Час від часу я закидав вудочку, аби дізнатися, яким чином можна без зайвого галасу піти з життя. Завжди із переконливими запевненнями, що особисто я не маю таких планів, а цікавлюся лише принагідно: «а раптом…». У відповідь я отримував лише стурбовані погляди та подеколи кілька практичних порад, і це підштовхнуло мене до думки, що мені слід обговорити цю проблему зі своїм геріатром.