Лорен Грофф - Долі та фурії

— Моя мати була яка завгодно, тільки не розумна.

— Прикуси язик, — сказав Гавейн. — Ти навіть уявити собі не можеш, що вона для тебе зробила.

— Вона не зробила нічого. Нікого не любила, крім себе. Я не бачив її з вісімдесятих років.

— Синку, ти все неправильно розумієш. Вона любила тебе понад усе.

На воді в басейні з’явилися брижі. Лотто зазирнув туди. Вода була зелено-коричневого кольору, каламутна, поверхня вкрита дубовим листям. Щось примарно біле, мов яйце, піднімалося з глибини. Лоб його матері. Вона усміхалася. Вона була молода, вродлива. Її руде волосся пестило поверхню води, золоте листя заплуталося в ньому. Вона виплюнула темну воду.

— Мамо, — покликав він. Коли він підняв голову, батька вже не було. Задавнений біль знову ожив у його серці.

— Любий, — спитала вона. — Що ти тут робиш?

— Може, ти мені скажеш? — запропонував він. — Я просто хочу піти додому.

— До тієї своєї жінки? — спитала вона. — До Матильди? Я ніколи її не любила. Але я помилялась. Поки не помреш, не зрозумієш цього.

— Ні. Ти не помилялась, — запевнив він її. — Вона обманювала мене.

— Та кого це хвилює. Вона любила тебе. Хороша дружина. Робила твоє життя чудовим, спокійним. Морочилась із рахунками. Ти ніколи ні про що не турбувався.

— Ми одружені вже двадцять три роки, і вона ніколи не говорила мені, що вона повія. Або перелюбниця. Або й те, і друге. Важко сказати. Величезна прихована брехня.

— Величезне твоє его. Ах, яке горе, що ти не був єдиним чоловіком для неї. Дівчина двадцять три роки шкребе твій туалет, а ти дорікаєш їй тим, як вона жила, коли тебе й близько не було.

— Але ж вона брехала, — сказав він.

— Та прошу тебе. Шлюб складається з брехні. У тому чи іншому вигляді. У приховуванні. Якщо ти щодня розказуватимеш своїй половині все, що ти про неї думаєш, ти її просто розчавиш. Вона тобі не брехала. Просто не говорила.

Гуркіт. Грім над Хемліном. Сонце пригасло, небо затягла сіра імла. Мати занурилася, тож каламутна вода вже поглинула її підборіддя.

— Не йди, — попросив він.

— Мені вже час, — сказала вона.

— Як же я доберуся додому?

Вона торкнулася його обличчя.

— Бідний ти, бідний, — сказала й зникла під водою.

Він спробував повернутися до своєї дружини, намагаючись якнайкраще її уявити. Зараз Матильда в будинку одна із собакою Богом. Її волосся потемніло від бруду, обличчя сумне. Від неї чується неприємний запах. Бурбон на вечерю. Вона заснула у своєму улюбленому кріслі біля каміна з холодним попелом. Двері веранди відчинені навстіж у ніч, щоб Лотто міг зайти, коли повернеться. Уві сні її повіки так просвічувалися, аж йому завжди здавалося, що коли він гарненько придивиться, то побачить сни, які, мов медузи, плавають у її мозку.

Йому хотілося ще глибше проникнути в неї, усістися верхи на її слізну кістку та їздити там крихітним гомункулом, мов ковбой родео, щоб зрозуміти, про що вона думає. Але це було б зайвим. Тиха щоденна інтимність навчила його. Парадокс шлюбу: ти не можеш знати когось до кінця; ти таки знаєш когось до кінця. Він знав, що вона скаже, збираючись пожартувати; відчував мурашки на її плечі, коли їй було холодно.

Раптом вона прокинулася, нажахана. Його дружина, яка ніколи не плаче, плакала. Затуливши обличчя пальцями, вона чекала, коли повернеться Лотто.

Місяць, як пуп, світло на воді — слід тонкого волосся, що веде прямо до Лотто. По цьому сліду назустріч Лотто йдуть усі дівчата, яких він знав до Матильди. Як їх багато! Голі. Сяючі. Гвенні, сестра Чоллі, його перша в п’ятнадцять років, волосся розпатлане. Яскраві дівчата з приватної школи, дочка декана, дівчата з міста, студентки коледжу: груди, схожі на булки, на кулачки, на м’ячі для сквошу в спортивних шкарпетках, на мішені, на каштани, на чашки, на мишачі мордочки й укуси кліщів; животи й сідниці; такі вродливі, такі всі чудові для Лотто. Кілька струнких хлопців, театральний учитель. [Відвертається.] Як багато тіл! Сотні! Він міг би з головою сховатися в них. Двадцять три роки вірності Матильді. Без докорів сумління він міг би качатися по їхніх тілах, як собака качається по свіжій траві.

Так їй і треба, його дружині. Тепер вони квити. Потім, відомстивши, він міг би повернутися до неї.

Але він не міг. Він заплющив очі й заткнув пальцями вуха. Пісок упирався в його куприкову кістку. Він відчував, як вони минають його, черкаючи по його шкірі пальцями, мов пір’ям. Після того, як пройшли останні, він повільно порахував до тисячі, розплющив очі й побачив слід від місяця, витиснений із завмерлої води, й пісок, проораний однією довгою лінією.