Лорен Грофф - Долі та фурії

За вікном у самому розпалі червневий день у Нью-Йорку. Скоро тут розпочнеться вечірка, десятки друзів по коледжу злетяться на новосілля до їхнього родинного вогнища, хоча будинок і так уже аж шкварчав від літньої спеки. Поки що всередині вони були в безпеці.

— Уже шоста. Ми запросили їх на п’яту тридцять. Уже ніколи, — сказала Матильда. Але він не слухав. Він поклав руки на її спідницю-павич й під смужку бавовняних трусиків із промоклою наскрізь ластовицею. Вони одружені. Він має право. Вона підставила йому сідниці й обіперлася долонями по обидва боки дешевого довгого дзеркала, яке разом із матрацом і пірамідою з валіз, де вони тримали свій одяг, було оздобленням їхньої спальні. Смуги світла з віконця над дверима прокрадалися по чистій сосновій підлозі.

Він стягнув її білизну до колін і сказав:

— Ми швиденько.

Питання закрите. Він бачив у дзеркалі, як вона заплющила очі й рум’янець поповз по її щоках, губах, по вигину шиї. Її ноги ззаду були вологі й тремтіли біля його колін.

Лотто був задоволений. Чим? Усім. Квартира у Вест-Віллидж з ідеальним садом, випещеним тією британською каргою зверху, чиї гладкі стегна й зараз стирчали серед тигрових лілій за вікном. Двокімнатна, але величезна, у підвалі, зате з регульованою орендною платою. Із кухні або ванної видно ноги перехожих — бурсити й татуювання на щиколотках — але тут було безпечно, вони були захищені від стихійного лиха, ізольовані від ураганів і бомб землею і шарами вулиці. Після поневірянь по чужих кутках він нарешті вкорінився в цьому місці, вкорінився у своїй дружині з тонкими рисами обличчя й сумними котячими очима, веснянками й незграбним високим тілом із ароматом чогось забороненого. Якої гидоти наговорила йому мати, коли він зателефонував їй, щоб повідомити про своє одруження. Жахливої гидоти. Він навіть згадувати про це не хотів. Але сьогодні навіть місто лежало перед ним, як дегустаційне меню. Це були яскраві дев’яності; дівчата носили блискітки на вилицях; одяг був прострочений срібними нитками; усе обіцяло насолоду, багатство. Лотто хотілося наїстися цього досхочу. Навколо були краса й розкіш. Він був Ланселотом Саттервайт. У ньому сяяло сонце. І зараз він був переповнений цим чудовим усім ущерть.

Його власне обличчя дивилося на нього з-за почервонілого обличчя Матильди, яка важко дихала. Його дружина, пійманий кролик. Биття її пульсу та трепет тіла. Її руки підігнулися, обличчя зблідло, і вона упала головою в дзеркало. Воно хруснуло, і по ньому пішла тріщина, котра розділила їхні голови на нерівні половини.

Дверний дзвінок вивів довгу повільну трель.

— Хвилиночку! — гукнув Лотто.

У коридорі Чоллі посунув здоровенного мідного Будду, якого він дорогою знайшов у контейнері для сміття, й сказав:

— Ставлю сто баксів, що вони зараз трахаються.

— Фу, свинюка, — скривилася Даніка. Після закінчення коледжу вона добряче схудла.

Вона була схожа на оберемок хмизу, замотаний у марлю. Збиралася пояснити Лотто й Матильді, щойно вони відчинять двері — якщо вони коли-небудь у біса їх відчинять, — що Чоллі й вона не прийшли разом, а просто зустрілися на вулиці перед будинком і що вона нізащо не залишиться наодинці із цим гидким тролем.

І з його окулярами, обмотаними скотчем на переніссі. З його противним ротом, схожим на дзьоб ворони, яка каркає своїм дошкульним голосом. Вона не зносила його, ще коли він відвідував Лотто в коледжі й ці візити затягалися на місяці, тож усі починали думати, що він також вчиться у Васарі. Хоча це було не так, він ледве закінчив середню школу, просто Лотто знав його з дитинства. А зараз вона ненавиділа його ще більше. Жирний самозванець.

— Від тебе тхне смітником, — заявила вона.

— Дослідником смітників, — сказав він і переможно виважив Будду на руках. — На їхньому місці я б трахався безперестанку. Матильда якась чудна, але я б їй вдув. А що вже Лотто в цьому напрактикувався. Тепер він просто експерт.

— Ще б пак! Він просто суперсексуальний, — захоплено сказала Даніка. — Він тільки гляне на тебе — і все. Тобто, якби він насправді був красунчиком, він не був би таким убивчим, але п’ять хвилин в одній кімнаті з ним — і хочеться тільки одного: поскидати із себе весь одяг. До того ж він хлопець. Якщо дівчина викидає такі коники, як Лотто, то всі вважають, що в неї не всі дома. Ти що? І думати не смій! А от хлопець може трахати все, що рухається, і нічого, нормально, так і треба, він же хлопець, — Даніка знову й знову натискала на дверний дзвінок. Вона стишила голос: