Лорен Грофф - Долі та фурії

— Гей, — заревів Лотто. — Чоллі! Познайомся з моєю, — він засміявся, — з моєю Матильдою. Це моя дівчина, в яку я закоханий до нестями. Матильдо, це Чоллі, мій давній друг.

— О! — вигукнула вона, схопилася і рушила до Чоллі, нависаючи над ним. — Я така рада познайомитися з тобою, — сказала вона. — Я чула всі ці історії. — Вона помовчала, а потім обняла його, і він почув запах звичайного мила Ivory і — ось воно — розмаринового шампуню.

Багато років по тому, коли садівник спробує виростити розмарин у патіо його пентхаусу, Чоллі швиргоне ці рослини з тридцятого поверху на тротуар і дивитиметься, як вони там вибухають грибовидними хмарками бруду.

— Ти, — сказав він. — Я тебе бачив недавно.

— Важко не помітити. Сто вісімдесят сантиметрів досконалості, ноги до Місяця, — зауважив Лотто.

— Ні, — сказав Чоллі. — Сьогодні. У потязі до міста. Я впевнений, що то була ти.

Мить вагання, і Лотто сказав:

— Це, мабуть, була ще якась красуня. А вона цілий день дописувала дипломну роботу з французької в комп’ютерному залі. Правда ж, М?

Як звужуються очі Матильди, коли вона сміється. Чоллі відчув їхній холодний погляд.

— Авжеж, увесь ранок, — підтвердила вона. — Але я швидко закінчила. Там всього було сторінок із десять. А коли у вас після веслування був обід, я з’їздила в місто, у Мет. [31] Мет — Метрополітен-музей (Нью-Йорк) — один із найбільших і четвертий за відвідуваністю художній музей світу. Нам задали написати екфрасичний вірш для занять із письменницької майстерності, і мені не хотілося тупо описувати водяні лілії Моне з музею в гуртожитку, як усі це роблять. Насправді, я щойно повернулася. Добре, що ти мені нагадав! — подякувала вона Чоллі. — Я ж дещо купила для Лотто в магазині подарунків.

Вона підійшла до своєї чималої сумки й витягла звідти книгу. На обкладинці — картина Шагала, як пізніше побачив Чоллі, поцупивши книгу. Матильда також її поцупила, назавжди залишаючи квартиру Аріеля. Вона отримала свій останній чек. Тепер вона могла спати з Лотто.

— «Сліпим малюють Ероса давно», [32] В. Шекспір, «Сон літньої ночі». (Пер. Ю. Лісняка.) — прочитав Лотто. — «Живопис, навіяний Шекспіром». О! — промовив він, цілуючи її підборіддя. — Це просто чудово.

Вона подивилася на Чоллі. Ще одна іскорка в темряві. Цього разу, мабуть, не така ласкава.

Нічого, подумав Чоллі. Ти ще побачиш, як я вмію чекати. Коли ти найменше цього очікуватимеш, я зруйную твоє життя. [Поки що це вона зруйнувала його життя.] У його голові почав визрівати план. Він посміхнувся їй і побачив своє відображення в темному вікні. Йому сподобалося те, як інакше він виглядає: набагато худіший, блідіший, набагато таємничіший, ніж у житті.

Чоловік не розбудив її чашкою кави. Кожного дня, який вони прожили під одним дахом, він будив її чашкою кави з молоком. Щось було не так. Вона розплющила очі — був пізній ранок. Усередині неї — прірва. І не видно було її чорного дна.

Вона байдикувала. Вмилася. Заговорила до собаки, який сердито втік від неї до дверей. Розфіранила штори й побачила, що все навкруги потонуло в мороці середини зими. Довго дивилася на сходи.

Дуло пістолета, подумала вона.

Він покинув мене, подумала вона.

Я знала, щойно побачила його, що цей день настане.

Вона спустилася темними сходами, та на кухні його не було. Вона щось шепотіла, щоб заспокоїтися, піднімаючись на горище до його кабінету.

Крихта полегшення, коли вона відчинила двері й побачила, що він сидить за столом. Його голова була опущена. Мабуть, він працював усю ніч і заснув. Вона дивилася на нього, на левову гриву із сивими скронями, на величний лоб, на м’які повні губи.

Та коли вона доторкнулася до нього, то відчула, що його шкіра була ледве теплою. Його очі були розплющені, порожні, мов дзеркало. Він тут не відпочивав, зовсім ні. Вона прослизнула позаду чоловіка в крісло й пригорнулася до нього уся, від куприка до потилиці. Вона поклала руки зверху на його сорочку, відчуваючи тонку гуму м’язів його живота. Її палець увійшов у його пуп аж до другої фаланги.

Вона поклала руки на його піжамні штани, на боксерські труси, де ще було тепло. Вовна волосся на лобку. Його шовковиста головка, нежива в її долоні.

Вона довго тримала його. Вона відчувала, як з нього виходить тепло. Підвелася лише тоді, коли більше не впізнавала його тіла, наче слово, яке після багаторазового повторення втрачає свій сенс.

Чоллі підстеріг Матильду в басейні. Минуло вже шість місяців і один тиждень без чоловіка.