Селеста Инг - Несказане

— Ми зателефонуємо вам у вівторок і скажемо результати, містере та місіс Лі, але схоже на те, що в січні у вашій родині буде поповнення.

Потім, перш ніж Мерилін змогла заговорити, вона вийшла в довгий білий коридор і зникла.

— Мерилін, — прошепотів Джеймс, коли лікар пішла. Його інтонація перетворила її ім’я на запитання, на яке вона ще не могла змусити себе відповісти. — Ми так за тобою скучили.

Мерилін поклала здорову руку на живіт і довго її там тримала. Не могла тепер відвідувати заняття. Не могла вступати до медичного вишу. Усе, що вона могла зробити, — це поїхати додому. І коли опиниться вдома, то побачить личка дітей, а потім з’явиться нова дитина, і вона поволі визнавала, й це боліло дужче за поранену руку — їй більше ніколи не вистачить сил, щоб знову їх залишити. Ось Джеймс стоїть на підлозі біля її стільця навколішки, мов на молитві. Ось її старе життя, зручне, тепле, задушливе, тягне її в свої обійми. Дев’ять тижнів. Її грандіозний план працював дев’ять тижнів. Усе, про що вона мріяла, здмухнуло ніби вітром, який відносить легкий туман. Тепер Мерилін уже не могла пригадати, чому думала, що все це можливо.

«Ось і все, — сказала вона собі . — Відпусти це. Ось що в тебе є. Прийми його».

— Я була такою дурепою, — сказала вона. — Скоїла таку жахливу помилку.

Вона притулилася до Джеймса, вдихнула важкий солодкий запах його шкіри. Він пахнув домівкою.

— Пробач мені, — прошепотіла вона.

Джеймс відвів Мерилін до авто — його авто — обіймаючи рукою за стан, і допоміг сісти на переднє сидіння, ніби вона була дитиною. Наступного дня він візьме таксі від Мідлвуду до Толедо й годину їхатиме додому в автомобілі Мерилін. Йому буде тепло й світло, бо він знатиме: дружина зустріне його вдома. Але зараз він вів авто обережно, дотримуючись обмежень швидкості, й щокілька кілометрів торкався до коліна Мерилін, ніби пересвідчувався, що вона досі тут.

— Тобі не холодно? Тобі не спекотно? Хочеш води? — запитував він знову й знову. « Я не інвалід» , — хотіла сказати Мерилін, але здавалося, що її думки і мова сповільнилися. Вони вже були вдома, Джеймс уже пішов по холодний напій і подушку під спину для неї. Він такий щасливий, подумала вона; дивіться, як він ледь помітно підстрибує на кожному кроці, дивіться, як обережно він обгортає ковдрою її ноги. Коли він повернувся, вона лише спитала: «Де діти?». Джеймс відповів, що залишив їх у Вів’єн Аллен через дорогу, не треба хвилюватися, він сам про все подбає.

Мерилін відкинулася на подушки диванної спинки й прокинулася від вхідного дзвінка. Настав час обіду; Джеймс забрав дітей від місіс Аллен, і на порозі стояв кур’єр зі стосом коробок із піцою. Поки Мерилін протирала заспані очі, Джеймс уже розрахувався, забрав коробки й зачинив двері. Вона вийшла за ним у кухню, досі ще сонна, а він поклав піцу просто посеред столу, між Лідією і Натом.

— Ваша мама вдома, — сказав він, ніби вони не бачили, що вона стоїть позад батька на порозі. Мерилін торкнулася руками до волосся й відчула кучерики. Вона була боса, з розпущеною косою, а кухня повнилася теплом і світлом. Мерилін почувалася дитиною, яка проспала й тепер блукає нижнім поверхом, бо вже скрізь запізнилася. Лідія і Нат боязко дивилися на неї через стіл, ніби мама могла раптом зробити щось неочікуване, наприклад, закричати чи вибухнути. Рот у Ната скривився, наче він проковтнув щось кисле, й Мерилін хотіла пригладити йому волосся, сказати, що вона не планувала нічого такого, не хотіла, щоб так сталося. Бачила запитання в їхніх очах.

— Я вдома, — повторила вона, кивнула, й тоді вони кинулися обіймати її, теплі й пружні.

Діти хапали її за ноги, ховали обличчя в її спідниці. Одна сльоза скотилася щокою Ната, ще одна потекла в Лідії по носику й залишилася на її губах. Рука Мерилін палала й пульсувала, мовби вона тримала в долоні маленьке гаряче серце.

— У вас усе було добре, поки мене не було? — спитала вона й присіла біля них на лінолеум. — Ви гарно поводилися?

Для Лідії повернення матері було дивом. Вона дала обіцянку, й мама почула її та повернулася додому. Лідія дотримає слова. Того дня, коли батько повісив слухавку й сказав ці чарівні слова: « Ваша мама їде додому» — дівчинка ухвалила рішення: її мама більше ніколи не має бачити тієї сумної кулінарної книги. У місіс Аллен вона придумала план, і коли батько забрав їх назад — ш-ш-ш, жодного звуку, ваша мама спить — вона заховала книгу.

— Мамо, — пробурмотіла вона в стегно матері, — поки тебе не було… Твоя кулінарна книга… — Вона голосно ковт­нула. — Я загубила її.