Селеста Инг - Несказане

Лідії не було на що відволіктися від діри в її світі завбільш­ки як мама, і поки Нат займався стикувальними вузлами , приводненнями й апогеями , вона дещо помітила: у будинку без мами інший запах. Після того, як вона його відчула, уже не могла не зважати на це. Вночі їй снилися жахливі речі: у ній кишіли павуки, її душили змії, вона потопала в чайній чашці. Інколи прокидалася серед ночі та чула рипіння пружин дивана, на якому батько без кінця перевертався з боку на бік. У такі ночі дівчинка вже не засинала до ранку, й дні робилися липкими, тягнучись, мов густий сироп.

Єдина річ у будинку досі нагадувала Лідії про матір: велика червона кулінарна книга. Коли батько зачинявся в кабінеті, а Нат схиляв голову над енциклопедією, вона йшла в кухню та знімала її з полиці. У п’ять років вона вже вміла трохи читати — хоча й не так добре, як Нат, — і зачитувала вголос рецепти: шоколадний торт «Радість». Оливковий хліб. Дієтичний соус-пюре з цибулі. Щоразу, коли вона розгортала книгу, жінка на обкладинці дедалі більше нагадувала маму — посмішкою, відкладним комірцем, тим, як вона дивилася не просто на тебе, а вище твого плеча, ніби щось бачила в тебе позаду. Коли її мама повернулася з Вірджинії, вона щодня читала цю книгу: удень, коли Лідія приходила зі школи, увечері, коли Лідія йшла спати. Інколи вранці книга ще лежала на столі, ніби мама читала її цілу ніч. Лідія знала: ця кулінарна книга була маминою улюбленою книжкою, і вона гортала її з тією побожністю, яку відчувають ревні віряни від доторку до Біблії.

Третього липня виповнилося два місяці відтоді, як зникла мама. Лідія вкотре згорнулася з кулінарною книгою на своєму улюбленому місці під обіднім столом. Того ранку, коли вони з Натом спитали в батька про хот-доги, «шипучку» й засмажений між двох крекерів зефір із шоколадом, він сказав лише: «Побачимо»; діти зрозуміли: це означає «Ні». Без мами не буде ані барбекю, ані лимонаду, ані походу до озера на феєрверк. Не буде нічого, крім арахісової пасти, джему й завішених штор.

Лідія гортала сторінки, роздивлялася фотографії пирогів із кремом, будиночків із печива, ростбіфів зі свинячого стегна. А потім, на одній зі сторінок вона побачила лінію на полях. Прочитала вголос слова: « Яка мама не любить готувати зі своєю маленькою донечкою?». А нижче: « І яка маленька дів­чинка не любить вчитися в мами?».

Уся сторінка була вкрита висохлими краплями, неначе побувала під дощем, і Лідія провела пальчиком по тих цятках, мовби намагаючись прочитати шрифт Брайля. Вона не розуміла, що це, поки сама не зронила сльозу на сторінку. Витерла її — на папері залишилася така сама цяточка. Потім ще одна і ще. Мабуть, мама теж плакала над цією сторінкою.

У цьому нема нічиєї провини, сказав батько, але Лідія знала — це вони винні. Зробили щось не так, вона і Нат, чимось маму розгнівали. Були не такими, як вона хотіла.

Якби мама прийшла додому та звеліла допити молоко, подумала вона, і сторінка геть розмилася, — вона допила б усе до краплини. Без нагадувань почистила б зуби, перестала б плакати в лікаря через уколи. Вона засинала б тієї секунди, коли мама вимикала світло. Ніколи більше не хворіла б. Робила б усе, що скаже мама. Усе, чого забажає мама.

Далеко звідти, у Толедо, Мерилін не чула мовчазних обіцянок своєї малої донечки. Третього липня, коли Лідія тулилася під обіднім столом, Мерилін схилялася над новою книгою: « Новітня органічна хімія».

Чверть закінчувалася за два дні, й вона цілий ранок училася. Із записником у руці знову почувалася старшокурсницею. У неї навіть підпис зробився м’яким і круглим — таким він був до заміжжя, до того, як її почерк став гострим і стиснутим. Усі студенти на її курсі були молоді; деякі щосили намагалися вирватися вперед, інші неохоче наздоганяли пропущені уроки та пробували надолужити невдалі семестри. На подив Мерилін, із нею спілкувалися так само, як і одне з одним: тихо, чемно, коректно. У прохолодній лекційній залі вони малювали молекули, підписували їх: етил, метил, пропил, бутил ; у кінці уроку порівнювали записи, й у неї були точнісінько такі самі, як у інших: гарненькі дрібні ієрогліфи з шестикутників і ліній між ними. Доказ того, переконувала вона себе, що я така само розумна, як і всі вони. Що я — одна з них.

Але часто, коли Мерилін розгортала книжку, голова паморочилася. Рівняння мішалися й переплутувались, із них зненацька вискакували приховані повідомлення. NaOH перетворювалося на « Нат» , на його личко із широко розплющеними докірливими очима.