Селеста Инг - Несказане

Одного ранку, коли вона звірялася з періодичною таб­лицею, замість слова « кобальт» зринуло « ковбой» , і перед очима спливло обличчя Джеймса. Траплялися дні, коли надходили менш виразні повідомлення: через помилку в підручнику — «деякі кислоти, такі, яй азотна, оцтова...» — Мерилін розплакалася від згадки про зварені круто яйця, про цілі жовтки в яєчні, про омлет.

У таких випадках вона щоразу опускала пальці в кишеню, торкалася до заколки, кульки, ґудзика. Вона крутила й крутила їх, поки остаточно не приходила до тями.

Хоча в деякі дні навіть ці талісмани втрачали силу. За два тижні після втечі з дому вона прокинулася у своєму орендованому двоспальному ліжку з гострим болем у всьому тілі. Раптом відчула, що потопає в немислимій неправильності свого тутешнього життя, далекого від них. Зрештою, загорнувшись у ковдру, навшпиньки пройшла в кухню до телефону. Була сорок одна по шостій ранку, але пролунало всього два гудки.

— Алло? — сказав Джеймс. Довга пауза. — Алло?

Вона нічого не відповіла, не насмілилася, просто дозволила цьому голосові проникнути в серце. Він звучав хрипко. «Це просто телефонні перешкоди», — сказала вона собі, хоча насправді не вірила в це. Нарешті притисла гачок одним пальцем і довго тримала, перш ніж поклала слухавку. Цілий день у ній лунав той голос; він здавався їй улюбленою колисковою.

Відтоді, якщо надто вже дошкуляв сум за домівкою, телефонувала кожні кілька днів. Незалежно від часу доби Джеймс завжди брав слухавку, й Мерилін хвилювалася: уявляла, як він спить за кухонним столом або в кабінеті біля другого телефону. Одного разу, коли на дзвінок ніхто не відповів, — у Джеймса з дітьми закінчилася їжа, й вони мали нарешті поїхати в продуктову крамницю, — її охопило сум’яття. Уявлялися пожежі, землетруси й падіння метеоритів. Телефонувала знову й знову, що п’ять хвилин, далі що дві хвилини, поки нарешті з іншого кінця лінії не долинув голос Джеймса. Наступного разу, коли вона телефонувала пізнього ранку, вис­нажений Джеймс заснув за столом, і слухавку взяв Нат.

— Будинок родини Лі, — ввічливо промовив син, саме так, як вона вчила, й Мерилін хотіла спитати: « У тебе все гаразд? Тобі добре живеться?» — але туга великою пухлиною перекрила їй горло. На її подив, Нат не поклав слухавки. Вона не могла бачити, що син опустився на кухонний стілець, на який виліз, щоб дістати до слухавки, й мовчки чекав. За мить Лідія навшпиньки ввійшла до кухні й присіла біля нього. Вони затиснули слухавку між двома голівками й дві хвилини, три, чотири мовби чули в тихому шипінні телефонної лінії все, що відчувала й чого бажала їхня мама. Вони перші поклали слухавку, й після відбою Мерилін довго колисала телефон у тремтячих руках.

Нат і Лідія нічого не сказали про це батькові, й Джеймс нічого не розповів поліції про дзвінки. Він уже почав підоз­рювати, що там не надто зацікавлені в пошуках його дружини. Глибоко в душі, там, де купчився його застарілий страх, крилося розуміння того, що сталося. Така жінка, як Мерилін, мала рано чи пізно залишити такого чоловіка, як він. Це було просто питанням часу. Офіцер Фіске здавався дуже доброю людиною, але Джеймса це обурювало ще більше — зносити його жалісливу ввічливість ставало дедалі важче. Зі свого боку, Мерилін щоразу після відбою обіцяла собі, що це востаннє, що більше не телефонуватиме, що це був доказ: у її родині все гаразд, а сама вона почала нове життя. Говорила собі це так упевнено, що повністю вірила власним словам, поки не опинялася знову біля телефону й не набирала домашній номер.

Вона переконувала себе, що тепер, у цьому новому житті, усе можливо. Вона жила на вівсянці, сандвічах і спагеті з піцерії неподалік; не знала раніше, що цілком можливо жити, не маючи жодної власної каструлі. Ще вісім заліків, порахувала вона, й скінчиться навчання. Намагалася забути про все інше. Крутила між пальців кульку Ната, коли писала тексти для брошур медичного вишу. Клацала заколкою Лідії — раз-два, раз-два — коли робила крихітні нотатки на полях підручника. Концентрувалася так напружено, що боліла голова.

Третього липня Мерилін перегорнула сторінку підручника, й чорний туман застелив їй зір. Голова стала важкою, мов диня, порушила рівновагу, переважила коліна, потягнула до підлоги. За мить перед очима проясніло, повиразнішали думки. Вона побачила, що зі столу стікає вода з перекинутої склянки, що її записи розкидані кахельною підлогою, а блузка липка й волога. Підвелася, лише коли змогла розібрати власний почерк.