Селеста Инг - Несказане

— Ти куди? — визирнула з дверей Лідія.

— Тебе це не обходить.

Нат боявся, що місіс Аллен почує, прокинеться, вийде надвір і почне їх гукати, але нічого такого не сталося. Він не дивився на Лідію, але знав, що вона спостерігає. І все одно вискочив на середину вулиці, озирнувся на неї, мовби покликав іти за ним. За мить сестра його наздогнала.

Лідія ішла за ним аж до озера, до самісінького кінця малого пірсу. Будинки на тому боці здавалися іграшковими — крихітні досконалі мініатюри. Усередині цих будинків матері варили яйця, пекли торти, тушкували м’ясо, а татусі, можливо, помішували вугілля для барбекю та перевертали виделкою хот-доги, й гриль залишав на них ідеальні темні лінії. Ці матері ніколи не зникали й не залишали дітей самих. Ці татусі ніколи не давали своїм дітям ляпасів, не сміялися з них, не кидали на підлогу телевізор.

— Ти збираєшся плавати? — Лідія скинула шкарпетки й запхнула по одній у туфлі, сіла біля нього на краєчку пірсу, звісивши ноги. Хтось залишив на піску барбі, голу й брудну, без однієї руки. Нат відірвав другу й кинув у воду. Тоді ногу — це було складніше. Лідія захвилювалася.

— Нам краще піти додому.

— Ще хвилинку. — У його руках голова Барбі розвернулася й тепер дивилася за спину.

— У нас будуть неприємності. — Лідія потягнулася за шкарпеткою.

Друга нога не відривалася, й Нат повернувся до сестри. У нього з’явилося дивне відчуття: ніби він не може стояти рівно, намагається втримати рівновагу, а його світ хилиться й хилиться на один бік. Хлопець не знав, як це сталося, але все пішло навскоси, ніби на один кінець гойдалки поклали щось заважке. Усе в їхньому житті — їхня мати, їхній батько, навіть він сам — тепер з’їжджало в бік Лідії. Цьому неможливо було опиратись, як силі тяжіння. Усе крутилося довкола неї, мов по орбіті.

Пізніше Нат ніколи не зможе розібратися, що він казав, що думав, а що лише відчував. Він не буде певний, чи взагалі щось казав. Єдине він знатиме точно: як штовхнув Лідію у воду.

Хоч би скільки разів він пригадував цю мить, вона здавалася вічністю: раптове відчуття цілковитої відстороненості, коли Лідія зникла під водою. Він скулився на пірсі й уявив собі майбутнє: без неї він буде сам. Наступної миті Нат зрозумів, що це нічого не змінить. Відчував, як і далі під ним хитається земля. Навіть без Лідії світ не врівноважувався. Він, його батьки, їхні життя тепер замкнуться в просторі, де була вона. Їх затягне у вакуум, який вона по собі лишила.

Навіть більше: тієї секунди, коли Нат доторкнувся до неї, він уже знав, що зрозумів усе неправильно. Коли штовхнув її в плечі, коли над її головою зімкнулася вода, Лідія відчула таку величезну полегкість, що зітхнула, й це був глибокий ковток, від якого вона задихнулася. Дівчинка так охоче похитнулася, так легко впала, що вони з Натом одночасно зрозуміли: вона теж відчувала цю напругу й теж не хотіла її. Тягар усього того, що похилою площиною насувалося на неї, був непомірним.

Насправді минуло всього кілька секунд, перш ніж Нат стрибнув у воду. Він пірнув, схопив Лідію за руку, витягнув її на поверхню, несамовито працюючи ногами.

— Давай, — хекав він. — Давай. Давай.

Вони довго борсалися, поки дісталися берега, повільно рухаючись на мілину; врешті їхні ноги торкнулися піщаного дна. Обоє вилізли на берег. Нат витер мул з очей.

Лідія виблювала воду в траву. Хвилину, дві, три вони лежали долілиць, відновлювали дихання.

Тоді Нат підвівся, і, на його подив, Лідія потягнулася, щоб вхопитися за його руку. « Не відпускай мене» , — мовби просила вона, й Нат, у якого від вдячності запаморочилося в голові, дав їй руку.

Діти мовчки попленталися додому, залишаючи на тротуарі мокрі сліди. Окрім хропіння місіс Аллен, там не було чутно жодного звуку — лише вода крапала з одягу на лінолеум. Їх не було якихось двадцять хвилин, але здавалося, що минула вічність. Вони навшпиньки прокралися нагору, склали мокрі речі в кошик та перевдяглися в сухе, й коли батьки повернулися з валізами та коробками книжок, діти нічого їм не сказали. Мама була невдоволена, бо помітила воду на підлозі. Нат сказав, що то він розлив.

Перед сном Нат і Лідія разом почистили зуби біля рукомийника, спльовуючи по черзі, й побажали одне одному доб­рої ночі, ніби то був звичайний вечір.

Те, що сталося, було заскладною для них темою, і обговорити її діти не могли. Це немов краєвид, якого не охопиш оком; неначе нічне небо, що нема йому кінця-краю. Тема завжди здаватиметься заскладною. Він штовхнув її. І він її витяг. Усе своє життя Лідія пам’ятатиме одне. І все своє життя Нат пам’ятатиме інше.