Селеста Инг - Несказане

Оцінка за кожен тест була нижчою за попередню; загалом це нагадувало дивний прогноз погоди: 90 у вересні, 80 із чимось у жовтні, трішки більше за 70 у листопаді, менше 60 перед Різдвом. На іспиті перед цим вона змогла набрати 62 — бал технічно прохідний, але вже на межі. Після уроків пошматувала його на клаптики завбільшки як пенні й, перш ніж піти додому, спустила в унітаз на третьому поверсі. Тепер на останньому тесті стояла цифра 55, така яскрава, що вона замружилася, хоча містер Келлі й не поставив 2 у верхньому кутику сторінки.

Лідія два тижні ховала ту роботу у шафці під стосом підручників, ніби загальна вага алгебри, історії та географії мог­ли її розчавити. Містер Келлі запитував про неї, натякав, що може сам зателефонувати батькам, якщо необхідно, тож Лідія нарешті пообіцяла принести роботу з маминим підписом після різдвяних канікул.

Усе життя вона чула, як материне серце стукотить в одному ритмі: лікар, лікар, лікар . Вона так прагнула цього, що вже не було й потреби говорити. Лідія все знала сама. Так було завжди.

Лідія не могла уявити собі іншого майбутнього, іншого життя. Це все одно, що уявити світ, де Сонце обертається нав­коло Місяця, або світ без повітря. Якоїсь миті вона була готова підробити материн підпис, але її почерк із опуклими, як у малої дівчинки, літерами виявився надто круглим для цього. Так вона нікого не обдурить.

А минулого тижня сталося ще жахливіше. Лідія дістала з-під матраца маленький білий конверт. Якоюсь частинкою свідомості вона сподівалася, що він дивовижним чином зміниться, що за останні вісім днів слова вивітряться й вона зможе здмухнути їх, мов сажу, щоб залишилася порожня сторінка, не здатна їй зашкодити. Але коли дмухнула — лише одне крихітне зусилля — папір здригнувся, а літери залишилися: « Шановний містере Лі! Ми дякуємо вам за участь у нашому новому процесі раннього відбору й дуже раді вітати вас у Гарварді на курсі 1981 року випуску».

Кілька тижнів перед цим Нат щодня перевіряв пошту навіть ще до того, як вітався з мамою, інколи раніше, ніж скидав черевики. Лідія відчувала його болісне бажання втекти звідси, й це робило несуттєвим усе інше. Минулого тижня за сніданком Мерилін поклала Лідіїну домашню роботу з математики з помітками біля коробки «Вхітс». [25] Бренд сухих сніданків .

— Я перевірила її вчора ввечері, коли ти пішла спати, — сказала вона. — У номері двадцять три помилка, сонечку.

П’ять років тому, рік тому, навіть півроку тому Лідія побачила б співчуття в очах брата: « Розумію. Розумію». Підтримка й розрада в єдиному погляді. Цього разу заглиблений у бібліотечну книгу Нат не помітив, як Лідія стиснула кулаки, як раптом почервоніли її очі. Він мріяв про своє майбутнє й більше не відчував усього того, про що вона не могла розповісти.

Він так довго був єдиним, хто її слухав. З того часу, як мама зникла й повернулася, у Лідії не було друзів. Тієї першої осені на кожній перерві вона мала стояти осторонь від усіх і здаля дивитися на шкільний годинник. Щоразу, коли минала хвилина, вона заплющувала очі й уявляла, що зараз може робити її мама — прибирати в кухні, наповнювати чайник, обчищати апельсин — мовби всі ці дрібні процеси могли втримати маму біля неї. Згодом Лідія вже думатиме: чи не через усе це вона втратила свій шанс і чи взагалі той шанс мала. Одного разу розплющила очі й побачила, що поряд стоїть Стейсі Шервін в оточенні зграйки дівчат. Стейсі Шервін із золотим волоссям до талії. У нульовому класі Мідлвудської школи Стейсі Шервін була королевою і вже вміла користувалася своєю владою. За кілька днів до того вона оголосила:

— Жанін Коллінс смердить сміттєвим баком, — і Жанін Коллінс відділилася від групки, зриваючи окуляри із залитого слізьми обличчя, а інші дівчата з тусовки Стейсі захихотіли.

Лідія з безпечної відстані побожно за всім цим спостерігала. Стейсі заговорила з нею лише один раз, першого дня в нульовому класі:

— А китайці святкують День подяки?

А потім іще:

— У китайців є пуп?

— Ми всі збираємося до мене додому після школи, — сказала Стейсі тепер, швидко глянула Лідії в очі й відвела пог­ляд. — Ти теж можеш прийти.

Десь глибоко всередині спалахнула підозра. Чи можливо, щоб Стейсі Шервін насправді прийняла її до свого гуртка? Стейсі й далі дивилася в підлогу та накручувала пасмо на палець, а Лідія не зводила з неї очей, ніби могла зазирнути просто в її думки. Ніяковість чи хитрість? Вона не могла відповісти на це запитання. А потім подумала про матір, яка визирає з вікна кухні, чекаючи на неї.