Селеста Инг - Несказане

— Мамо, я не здала фізики. Я повинна тобі повідомити.

Того вечора, коли Нат чистив зуби, двері ванної рипнули, і Лідія прихилилася до одвірка. Обличчя в неї було бліде, майже сіре, і на мить Нату стало її шкода. За обідом їхня мама перейшла від нестямного допиту — як вона могла дозволити собі таке недбальство — до брутальних заяв:

— Уяви, що ти виросла й не можеш знайти роботу. Просто уяви це.

Лідія не сперечалася, і Мерилін, вражена мовчанням доч­ки, зрозуміла, що вже вкотре повторює це лиховісне попередження.

— Ти, напевне, думаєш, що просто знайдеш чоловіка та вийдеш заміж? Лише це ти плануєш зробити в житті?

Це було все, що вона могла вдіяти, аби не розплакатися просто за столом.

За півгодини Джеймс сказав: «Мерилін», — але вона відповіла таким лютим поглядом, що він замовк, заходившись топити шматочки тушкованого м’яса в підливі з цибулі. Усі забули про Гарвард, про лист Ната, про самого Ната.

По обіді Лідія знайшла брата у вітальні. Лист із Гарварда лежав на кавовому столику, й вона доторкнулася до печатки там, де було написано: « VERITAS». [26] Девіз Гарварда, з лат. — істина.

— Вітаю тебе, — тихо мовила вона. — Я знала, що ти вступиш.

Нат був надто сердитий, щоб говорити з нею, і сфокусував погляд на екрані телевізора, де гармонійним дуетом виспівували Донні й Мері; перш ніж пісня скінчилася, Лідія побігла у свою кімнату нагорі й зачинилася. Тепер вона стояла на порозі, мертвотно-бліда, боса, на холодному кахлі.

Він знав, чого зараз хотіла Лідія: підбадьорення, нагадування про мить власного приниження, яку він радше забув би. Чогось такого, що допомогло б їй почуватися краще. Мама заспокоїться. Усе буде гаразд. Пам’ятаєш, як...? Але він не хотів пригадувати всі випадки, коли батько здмухував з Лідії порошинки, а на нього дивився розчаровано, або коли мама хвалила Лідію, а її погляд ковзав повз нього, над ним, крізь нього так, ніби він прозорий. Нат хотів насолодитися довгоочікуваним листом, шансом нарешті вирватися звідси, передчуттям нового світу, який чекав на нього, білий і чистий, мов із крейди.

Він люто сплюнув у рукомийник, не глянувши на Лідію, змахнув пальцями в стік останній клаптик піни.

— Нате, — прошепотіла Лідія, коли він розвернувся, щоб вийти, і з того, як тремтів її голос, він здогадався: вона плакала й зараз почне знову.

— На добраніч, — сказав він і зачинив за собою двері.

Наступного ранку Мерилін причепила завалений тест до стіни навпроти стільця Лідії. Наступні три дні вона після сніданку кидала перед дочкою підручник із фізики, сідала поряд, і так вони сиділи до обіду. Усе, що потрібно Лідії, думала вона, — це трохи заохочення. Рушійна сила й інерція, кінетична та потенціальна енергія — ці поняття досі ховалися по куточках її розуму. Вона читала вголос через плече Лідії: « Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Вона знову й знову опрацьовувала з Лідією завалений тест, поки дочка не відповіла правильно на кожне запитання.

Та Лідія не призналася, що з третього разу вже просто запам’ятала правильні відповіді. Цілий день, поки вони сиділи над підручником з фізики, Лідія чекала, що тато заступиться: « Годі вже, Мерилін. Заради Бога, це ж різдвяні канікули». Але він не сказав нічого.

Із того вечора Лідія відмовлялася розмовляти з Натом. Мала цілком слушну підозру, що він теж гнівається на неї; Нат постійно уникав кухні, крім тих випадків, коли потрібно було сідати з усіма за стіл. Ханна могла б принести трохи розради — маленький мовчазний буфер, але її, як завше, ніде не було видно. Насправді, Ханна засіла під журнальним столиком у фойє, щоб її не помічали з кухні, та слухала рипіння олівця Лідії. Вона обіймала свої коліна і подумки благала для сестри м’якості та терпіння, але та не чула. Різдвяного ранку Лідія була страшенно розлючена на всіх, і навіть те, що Мерилін нарешті зняла тест зі стіни, не розрадило її.

Посиденьки біля різдвяної ялинки теж було зіпсовано. Джеймс один за одним брав із купи подарунків перев’язані стрічками пакунки й передавав по колу, але Лідія боялася маминого подарунка. Мама зазвичай дарувала їй книжки — книжки, яких потай бажала собі, хоча ніхто з них цього не міг зрозуміти. Мерилін інколи позичала ці книжки в Лідії з полиці. Для Лідії вони завжди були надто складні, незалежно від віку — швидше, то були не подарунки, а грубі натяки. Минулого року це був «Кольоровий атлас анатомії людини», такий великий, що на полиці міг лише лежати; позаторік вона отримала грубий том під назвою «Відомі жінки-науковці». Відомі жінки були їй нудні. Усі мали однакові історії: їм сказали, що вони не зможуть, а вони все одно вирішили це зробити. «Тому що справді хотіли цього, — думала вона, чи тому, що їм сказали, нібито вони не зможуть?». Анатомія викликала в неї нудоту — чоловіки й жінки спочатку без шкіри, потім без м’язів, і зрештою від них залишалися самі голі кістяки. Вона погортала грубі кольорові сторінки, із силою закрила книжку й згорнулася на своєму місці, ніби прагнучи струснути із себе це неприємне відчуття, як собака струшує дощові краплі.