Селеста Инг - Несказане

Ближче до травня почала готувати шедевр за шедевром: шведські фрикадельки, беф-строганов, курку по-коро­лівськи — усе, що Джеймс і діти найбільше любили, усе з нуля, як учила мама. Приготувала Лідії на день народження рожевий торт і дозволила з’їсти, скільки заманеться. Першого травня після недільного обіду склала рештки в герметичний пластиковий контейнер і поклала їх у морозильну камеру; пекла печиво партію за партією.

— Ти наче готуєшся до голодування, — зі сміхом сказав Джеймс, і Мерилін у відповідь теж нещиро посміхнулася. Так само нещиро, як усі ті далекі роки всміхалася матері. Піднімаються кутики губ. Губи залишаються стиснутими. Просто диво, що ніхто нічого не помічає.

Тієї ночі в ліжку вона обійняла Джеймса, поцілувала його в шию, повільно роздягнула — так, як робила, коли вони були молодші. Намагалася запам’ятати вигин його спини й западину біля основи хребта, мов пейзаж, якого більше ніколи не побачить, аж поки не заплакала, спочатку тихо, а потім, коли їхні тіла почали раз за разом зіштовхуватися, — голосніше.

— Що таке? — пошепки спитав Джеймс і погладив її по щоці. — Що сталося?

Мерилін похитала головою, і він міцніше притулився до неї липким і вологим тілом.

— Усе гаразд, — сказав, цілуючи її в чоло. — Завтра все буде краще.

Уранці Мерилін загорнулася в ковдру з головою і слухала, як Джеймс одягається. Як застібає штани. Як затягує пасок. Неначе бачила крізь стулені повіки, як він поправляє комір, пригладжує чуба, що після стількох років і далі робив його схожим на школяра. Не розплющила очей, коли він підійшов поцілувати її на прощання, — знала, що знову почне плакати, якщо його побачить.

Того ранку на автобусній зупинці вона стала на тротуарі навколішки й поцілувала Ната і Лідію в щічки, але не посміла глянути їм у вічі.

— Будьте розумненькими, — звеліла їм. — Поводьтеся доб­ре. Я люблю вас.

Коли автобус зник за озером, пішла спочатку в доньчину, а тоді в синову кімнату. Із шафи Лідії взяла одну пластмасову заколку вишневого кольору з білою квіткою, із тієї пари, яку донька рідко носила. З коробки для сигар під ліжком у Ната — скляну кульку, але не його улюблену — кобальтову з білими, схожими на зірки цяточками — а одну з тих маленьких темних кульок, які він називав «олійні». З внут­рішнього боку лацкана старого Джеймсового пальта, яке він носив за університетських часів, відрізала запасний ґудзик. Крихітний сувенір на пам’ять про кожного з них, захований у її кишенях, — це за багато років по тому повторюватиме її наймолодша дитина, хоча Мерилін ніколи не розповідатиме про цю малу крадіжку ні Ханні, ані кому іншому. Не щось коштовне й важливе, а таке, за чим вони можуть жалкувати, але не надто засмутяться через його зникнення. Не треба залишати в їхньому житті ще одну діру, навіть таку крихітну. Мерилін забрала зі схованки на горищі свої коробки й сіла писати Джеймсові записку.

Але як взагалі писати про щось подібне? На канцелярському папері це здавалося недоречним — мовби лист від незнайомки; але писати в кухонному нотатнику, наче це не важливіше за перелік покупок, здавалося ще гіршим. Вона витягла з друкарської машинки чистий аркуш і сіла до туалетного столика з ручкою в руках.

«Я розумію, що моє теперішнє життя робить мене нещасною . У мене завжди було про нього конкретне уявлення, а обставини склалися зовсім інакше». Мерилін важко, глибоко вдихнула. « Я довго тримала все це в собі, але тепер, коли знову побувала в маминому домі, думала про неї та зрозуміла, що не можу відкидати свої почуття. Я певна, що у вас без мене все буде гаразд». Вона зупинилася, намагаючись переконати себе, що це правда.

«Сподіваюся, ти зможеш зрозуміти, чому я мала піти. Сподіваюся, ти зможеш мені пробачити».

Мерилін довго сиділа з кульковою ручкою в руці, не знаючи, як закінчити. Врешті-решт пошматувала записку й викинула в кошик для сміття. Краще просто піти, вирішила вона. Зникнути з їхнього життя, наче її й не було ніколи.

Нат і Лідія, яких того дня ніхто не зустрів на автобусній зупинці, самі ввійшли до незамкненого порожнього будинку й зрозуміли все так, як воно й було насправді. Коли на дві години пізніше повернувся їхній батько, діти тулилися одне до одного на сходах ґанку, неначе боялися залишатись у домі самі. Він розпитував їх знову й знову.

— Як це, зникла ? — допитувався він у Ната, який міг лише повторювати: зникла , єдине слово, яке спромігся дібрати.