Селеста Инг - Несказане

— Лікарю Вольф, — гукнула одна медсестра і підняла над столиком теку; лікар Вольф перетнула кімнату, щоб її взяти; підбори цокали об лінолеум. Мерилін лише раз чи двічі бачила Джанет Вольф, бо вона сюди переїхала всього місяць тому, але все одно її не впізнала б. Вона чула, що Джанет Вольф працює в лікарні, — Вів’єн Аллен шепотіла, перехиляючись через паркан у саду, про її вечірні зміни й про те, що хлопчик Вольф росте без нагляду. Але Мерилін уявляла собі секретарку, медсестру. Не цю витончену, не старшу за неї жінку, високу, у чорних брюках і білому лікарському халаті, що облягав її стрункий стан. Це лікар Вольф . Стетоскоп висить на шиї, мов сяюче срібне намисто; вона упевненою рукою торкається забитого зап’ястка робітника, згинає його туди-сюди, а далі голосно й вимогливо гукає через кімнату:

— Лікарю Ґордон, можна вас на кілька слів щодо вашого пацієнта? — І лікар Ґордон кладе свої папери та підходить.

Це відбувалося не в уяві Мерилін. Усі повторювали ніби мантру: Лікар Вольф. Лікар Вольф. Лікар Вольф. Медсестри з ампулами пеніциліну в руках:

— Лікарю Вольф, одне запитання.

Медсестри-волонтерки, що проминали її:

— Доброго ранку, лікарю Вольф.

Але найдивовижніше те, що казали інші лікарі:

— Лікарю Вольф, можна дізнатися вашу думку, будь ласка?

— Лікарю Вольф, ви потрібні в палаті номер два.

Лише тоді Мерилін нарешті повірила.

Як таке можливо? Як їй це вдалося? Вона подумала про кулінарну книгу матері: « Зробіть сьогодні когось щасливим — спечіть торт! Спечіть торт — подаруйте собі радість. Спечіть торт — влаштуйте вечірку. Спечіть торт — просто тому, що вам сьогодні хороше». Вона уявила, як її мама збиває вершки з цукром, просіює борошно, змащує деко. « Хіба щось дає вам більше вдоволення?».

Джанет Вольф крокувала кімнатою очікування, її білосніжний халат, здавалося, аж сяяв. Звісно, вона могла це зробити: у неї не було чоловіка. Вона дозволила сину рости без нагляду. Без чоловіка, без дітей — мабуть, лише так це й можливо.

« Я могла це зробити» , — подумала Мерилін, і слова стали на свої місця, пазл склався та шокував її своєю точністю. Гіпотетичний минулий доконаний час, час втрачених можливостей. Сльози стікали на підборіддя. «Ні , — раптом подумала вона. — Я можу це зробити».

А далі, довершуючи її збентеження і страх, перед нею опинилася Джанет Вольф, співчутливо схилилася перед її стільцем.

— Мерилін? — сказала вона. — Ви Мерилін, так? Місіс Лі?

На що Мерилін відповіла єдиними словами, які зринули в голові:

— Лікарю Вольф.

— Що сталося? — допитувалася лікар Вольф. — Вам зле?

Зблизька її обличчя було напрочуд молодим. Під шаром пудри виднівся висип веснянок на носі. Її рука, що лежала на плечі Мерилін, була ніжна й водночас дужа та впевнена, і така сама була в неї усмішка. Здавалося, вона промовляла: « Усе буде гаразд» .

Мерилін похитала головою.

— Ні-ні. Усе добре. — Вона підняла очі на Джанет Вольф. — Дякую. — І це було саме те, що їй хотілося сказати.

Наступного дня, після вечері з консервованих равіолі й консервованого овочевого супу, вона все спланувала. Мала при собі всі заощадження матері, цього мало вистачити на кілька місяців; коли продасться мамин будинок, грошей стане більше — вистачить мінімум на кілька років. За рік вона зможе отримати диплом. Доведе, що досі на це здатна, що ще не пізно. Далі нарешті подасть заяву на вступ до медичного вишу. Усього на вісім років пізніше, ніж планувала.

Поки діти були в школі, вона витратила годину на те, щоб доїхати до коледжу за Толедо й записатися на органічну хімію, статистику, анатомію — усі предмети, які планувала колись на останні семестри. Наступного дня знову їздила туди та знайшла вмебльоване однокімнатне помешкання неподалік студмістечка, підписала договір оренди з першого травня. Залишалося два тижні. Щовечора на самоті вона вкотре перечитувала кулінарну книгу, викликала в себе дедалі більшу злість на мамине нікчемне самотнє життя. « Ти такого не хочеш , — нагадувала собі. — У твоєму житті буде всього більше, ніж у неї». З Лідією і Натом усе буде гаразд, переконувала вона себе знову й знову. Не дозволяла собі думати інакше. З ними залишиться Джеймс. Адже вони чудово впоралися, поки Мерилін їздила у Вірджинію. Впораються й тепер.

У цілковитій тиші та темряві вона спакувала старі підручники з коледжу в картонні коробки та залишила їх на горищі — взяти й піти.