Селеста Инг - Несказане

Мерилін чула, як під її потилицею краплі тарабанять по криці. Тепер це звучало як маленькі оплески, мільйон долонь, які їй аплодували. Вона розтулила вуста, щоб вода затікала в рот; розплющила очі й спробувала дивитися на дощ, який падав згори.

В авто стягнула із себе блузку, спідницю, панчохи й туфлі. Вони сумною маленькою купкою лягли на дальній краєчок пасажирського сидіння, поряд із кулінарною книгою, і стали схожі на підталу кульку морозива. Дощ послабшав, і босою ногою було боляче натискати жорстку педаль, коли Мерилін рушила далі. У дзеркалі заднього огляду побачила своє відоб­раження, нітрохи не спантеличена тим, що сидить зараз така гола й вразлива. Власна бліда шкіра в контрасті з білим бюстгальтером викликала в неї захват.

«Ніколи, — подумала вона знову . — Я ніколи не скінчу отак».

Їхала в темряві, з волосся стікали спиною тонкі цівочки води.

Удома виявилося, що Джеймс не знав жодного способу приготування яєць. Щоранку годував дітей кашею і випроводжав до школи з тридцятьма центами на ланч.

— Коли приїде мама? — щовечора запитував Нат, розгортаючи фольгу від напівфабрикатів.

Мама поїхала вже майже тиждень тому, і він жадав круто звареного яйця.

— Скоро, — відповідав Джеймс.

Мерилін не залишила номера телефону матері, та й все одно той номер скоро мали відімкнути.

— Не сьогодні-завтра, — казав Джеймс дітям. — Що робитимемо в ці вихідні, га?

Вони поїхали до басейну учитися плавати брасом. Лідія ще взагалі не вміла плавати, тому батько на другу половину дня залишив її з місіс Аллен, сусідкою, яка мешкала через дорогу.

Цілий тиждень він із нетерпінням очікував цього часу, коли зможе побути наодинці з сином. Навіть придумав, що скаже на початку: « Тримай руки під водою. Роби ногами різкі рухи. Отак».

Хоча сам у старшій школі й був плавцем, та ніколи не виграв жодної нагороди; самотньо йшов додому, поки інші пхалися в чиюсь автівку, щоб відсвяткувати виграш гамбургерами та молочними коктейлями. Тепер він гадав, що в Ната теж є здібності до плавання — він був невисокий, але худорлявий і дужий. Минулого літа на уроках навчився стилю кроль і просто відпочивав, лежачи на поверхні, а ще міг проплисти під водою через увесь басейн. У старшій школі, уявляв собі Джеймс, Нат стане зіркою команди, збиратиме трофеї, вестиме естафету. Він везтиме всіх після зборів до кафе — чи куди там їздитимуть діти в далекі 70-ті.

Тієї суботи, коли вони приїхали до басейну, у його мілководній частині було повно дітлахів, які грали в Марко Поло, а на глибині намотували кола двоє літніх чоловіків. Місця для уроків плавання брасом не було. Джеймс підштовхнув сина до дітей.

— Піди пограйся з іншими, поки місце звільниться.

— Я мушу туди йти? — запитав Нат, чіпляючись за край його рушника.

Єдиним, кого він упізнав, був Джек. На той час він жив на їхній вулиці вже з місяць. Хоча Нат ще не почав його ненавидіти, та все-таки вже відчув, що друзями вони не стануть. У сім років Джек був високий і довготелесий, веснянкуватий і відчайдушний, нічого не боявся.

Джеймс, який не розумів тонкої психології дитячих майданчиків, раптом розгнівався на сина за те, що він такий боязкий і не хоче йти до дітей. Із дрібного, худенького та нервового малюка, на його переконання, не міг вирости впевнений у собі юнак. Нат горбився так сильно, що в нього увігнулися груди. Нині син із його настільки кривими ногами, що пальці однієї наступали на пальці іншої, нагадував Джеймсові його самого в цьому віці, але чоловік не бажав цього визнавати.

— Ми прийшли плавати, — сказав Джеймс. — Місіс Аллен глядить твою сестру, тож ти можеш навчитися плавати брасом, Натане. Не марнуй ні свого, ні мого часу.

Він висмикнув рушника із синової руки й потягнув його до води. Так напосівся на хлопця, що той таки заліз у воду. А сам сів на вільну лаву обіч басейну, відштовхнувши скинуті ласти й окуляри. «Для Ната це добре, — думав Джеймс. — Він має навчитися товаришувати з дітьми».

Нат зробив коло біля дівчинки, яка саме «жмурилася». Він балансував на пальцях, щоб утримати голову над водою. Джеймс зміг його впізнати лише за кілька хвилин, а коли нарешті вирізнив сина з-поміж інших — відчув миттєве захоплення. Він також зауважив, що сусідський Джек добре плавав, поводився у воді зухвало й упевнено, петляв довкола інших, захекано реготав. Він, мабуть, сам прийшов, вирішив Джеймс; Вів’єн Аллен всю весну нашіптувала всім про Джанет Вольф і про те, що Джек сидить сам, поки вона працює в лікарні. « Може, ми могли б підвезти його додому , — подумав він. — Хлопчина міг би погратися в нас удома, поки в його мами не закінчиться зміна». Він був би гарним другом і прикладом для Ната.