Звісно, її мати сказала б: «Ні, ні й ні». Мерилін із раптовим болісним нападом жалощів подумала про те, як мама мріяла про життя із позолотою і запахом ванілі, та зрештою залишилася сама-самісінька в цьому малому, сумному, порожньому домі, спіймана, мов муха у слоїк. Її донька поїхала геть, а від неї самої не лишилося жодного сліду, крім оцих помічених олівцем мрій. Мерилін сумувала? Вона гнівалася. Її розлютила дріб’язковість материного життя. « Оце , — подумала вона, гидливо торкаючи пальцями кулінарну книгу, — оце все, що мені потрібно, щоб пам’ятати про неї. Усе, що я хочу зберегти».
Наступного ранку вона зателефонувала в клінінгову компанію, яку рекомендував трунар. Приїхали двоє чоловіків у синій уніформі, схожі на двірників. Вони були чисто виголені та ввічливі, дивилися на неї співчутливо, але нічого не сказали про «втрату». Пакували ляльок, тарілки й одяг у картонні коробки зі спритністю перевізників меблів. Сповивали меблі у ватяні подушки й котили їх до вантажівки. «Куди їх відвозять, — думала Мерилін, обережно притискаючи до себе кулінарну книгу, — матраци, фотографії, спорожнілі книжкові полиці? Туди само, куди потрапляють люди після смерті, куди зникає все: подалі від життя».
До обіду чоловіки винесли з будинку геть усе. Один із них підняв капелюха в бік Мерилін, інший попрощався легким ввічливим поклоном. Обоє вийшли, спрацював мотор вантажівки на подвір’ї. Мерилін ходила з кімнати в кімнату з кулінарною книгою під пахвою, перевіряючи, чи не лишилося чогось, але ті чоловіки ретельно все прибрали. Її стару кімнату було складно впізнати без картин, які досі висіли на стінах. Єдиною ознакою того, що вона тут колись жила, були дірочки від кнопок у шпалерах, непомітні, якщо не знати, куди дивитися. Це могло бути помешкання незнайомця. Штори теж зняли, але за вікном стояли сутінки й при світлі лампи в шибці відбивалося її обличчя. Перш ніж вийти назавжди, вона зупинилась у вітальні, де ще лежав килим. На ньому рябіли сліди, залишені стільцями. Глянула туди, де раніше була полиця над каміном, а тепер залишилася просто чиста лінія вздовж голої стіни.
Коли виїхала на трасу, якою мала повертатися додому, до Огайо, порожні кімнати ще стояли перед очима. Вона болісно ковтнула, намагаючись прогнати думки, й сильніше натиснула на педаль газу.
За Шарлоттсвіллем шибки поцяткував дощ. Вона проїхала половину шляху Західною Вірджинією, коли ринуло мов із відра, заливши лобове скло суцільним потоком. Мерилін з’їхала на узбіччя й вимкнула мотор — двірники зупинилися, дві косі риски залишили на склі. Було вже далеко за північ, і шлях спорожнів — ні задніх ліхтарів на обрії, ні фар у дзеркалі заднього огляду, лише темні ферми обабіч. Вона вимкнула світло й відкинулася на підголів’я. Приємно було б опинитися під цим дощем, відчути його потоки — ніби всім тілом струмують сльози.
Знову згадався порожній будинок: доля всіх його речей — комісійна крамниця або звалище. Одяг її матері носитиме чужа жінка, її обручку надягне на палець якийсь незнайомець. Лише оця кулінарна книга лежить біля дочки на порожньому передньому сидінні. Це єдина річ, яку варто зберегти, нагадала собі Мерилін, адже кухня була в тому домі останнім місцем, де зберігся бодай такий мамин слід.
І раптом ніби хтось їй сказав уголос: «Мама померла, і єдине, що варто було про неї пам’ятати, — вона готувала їжу». Мерилін із тривогою подумала про власне життя, про години, витрачені на приготування сніданків, подавання обідів, пакування ланчів в охайні паперові торбинки. Як можна було змарнувати стільки часу, намазуючи на хліб арахісове масло? Як можна було стільки часу згаяти за приготуванням яєць? Яєчню із цілим жовточком для Джеймса. Круто зварені для Ната. Рідкі для Лідії. « Гарна дружина має знати шість основних способів приготування яєць». Вона сумувала? Так. Вона сумувала. Через яєчню. Через усе.
Мерилін відчинила дверцята й стала на асфальт.
Зовні її оглушило гомоном дощу: мільйони крапель вдарялися об мільйони бляшаних дахів, мільйони радіоприймачів шипіли й потріскували на одній і тій самій хвилі. Вона зачинила за собою дверцята, уже мокра мов хлющ. Підняла волосся й нахилила голову, щоб дощ змочив кучерики на потилиці. Краплі болюче щипали оголену шкіру. Відкинулася на холодний капот автівки й широко розкинула руки, дозволила зливі обсипати її всю своїми голками.
«Ніколи, — пообіцяла вона собі . — Я ніколи не скінчу отак».
Читать дальше