Селеста Инг - Несказане

Скрізь — свідчення таланту й амбіцій її доньки. Усе вже почало вкриватися тонким шаром пилу. Лідія багато разів проганяла матір, коли та приходила попилотяжити й дати всьому лад. «Мамо, я зайнята », — казала вона, клацаючи ручкою об підручник, і Мерилін кивала, цілувала її в голову та зачиняла за собою двері. Тепер уже ніхто її не прожене, але вона дивиться на черевик Лідії, кинутий просто на ковдру, уявляє, як донька його скидала, — й залишає на місці.

Мати певна — десь у цій кімнаті є відповідь. Он там, на нижній полиці книжкової шафи, ряд акуратно вишикуваних щоденників. Вона сама подарувала Лідії найперший із них на Різдво, коли дівчинці було п’ять років. Гарний, із позолоченими краями та ключиком, легшим за скріпку для паперів. Донька розгорнула щоденник і крутила в руках, торкалася до крихітної замкової щілини — не знала, для чого потрібна ця штука.

— Вона для того, щоб писати про свої таємниці, — з посмішкою сказала Мерилін, а Лідія посміхнулась у відповідь:

— Але, мамо, у мене немає жодних таємниць.

Тоді Мерилін посміялася. Справді, які таємниці може приховувати донька від матері? Проте щороку дарувала Лідії новий щоденник. Тепер вона думає про всі ті перекреслені телефонні номери, той довгий список дівчат, які говорили, що взагалі ледве знали Лідію. Про хлопців зі школи. Про дивних людей, які нетвердо ходять сутінковими вулицями. Пальцем обережно витягує останній щоденник: 1977. «Він розповість, — думає Мерилін. — Усе, про що вже не розповість Лідія. З ким вона зустрічалася. Навіщо брехала їм. Чому пішла топитися».

Ключа немає, але вона просовує в щілину кінчик кулькової ручки і натискає — замочок відкривається. Перша сторінка, яку вона бачить, — 10 квітня — чиста. Вона перегортає до 2 травня, того дня, коли Лідія щезла. Нічого. Нічого 1 травня, нічого у квітні, у березні. Усі сторінки чисті. Вона відкриває 1976 рік. 1975-й. 1974-й. Сторінка за сторінкою упертого мовчання. Мерилін гортає аж до найпершого щоденника, за 1966 рік: жодного слова. Усі ці роки життя її дочки ніяк не позначені. Нічого, що могло б дати хоч якісь пояснення.

На іншому кінці міста Джеймс прокидається в легкому тумані. Майже вечір, і в Луїзиній квартирі півтемрява.

— Я мушу йти, — каже він і відчуває запаморочення від думки про те, що накоїв, а Луїза, загорнута в простирадло, спостерігає за тим, як він одягається.

Під її поглядом пальці стають незграбними — він двічі криво застібає сорочку і, навіть коли нарешті робить це правильно, знову здається, що щось не так. Сорочка сидить мов чужа, тисне під пахвами, відстовбурчується на животі. Як після такого сказати: «До побачення»?

— На добраніч, — нарешті вичавлює він, піднімає сумку, і Луїза просто відповідає:

— На добраніч.

Ніби нічого не сталося, й вони просто йдуть додому з роботи. Лише в авто, коли в Джеймса починає бурчати в животі, він згадує, що ніякого обіду в Луїзи не було, що насправді на жодні обіди він і не сподівався.

І поки Джеймс вмикає фари, рушає з місця, приголомшений тим, скільки всього сталося за цей день, його син спостерігає, як за вікном густішає темінь; на ґанку Джекового будинку вмикається світло. Уже давно поїхало поліційне авто.

На горищі Ханна крутиться в ліжку, одну по одній перебираючи в голові деталі дня: побілілі кісточки пальців на батьковій руці, що вчепилася в кермо; маленькі, схожі на росу краплі поту на верхній губі священика; м’який стукіт, із яким труна торкнулася дна ями. Маленька братова постать — це вона підгледіла з вікна кімнати, яке виходить на захід, — Нат повільно спустився парадовими сходами Джекового будинку та з похиленою головою побрів до свого. І тихе рипіння дверей материної спальні, що було дивним, а потім ще тихіше клацання замка на дверях кімнати Лідії, що дало відповідь на запитання. Мама пробула там не одну годину. Ханна охоплює себе руками та стискає їх, уявляючи, як вона обіймає маму, і як мамині руки обіймають її у відповідь.

Мерилін не знає, що її найменшенька дослухається до всього з такою тугою, витирає очі, ставить щоденники на полицю й дає собі обіцянку. Вона з’ясує, що сталося з Лідією. Дізнається, хто за це відповідальний. Зрозуміє, що пішло не так.

Саме перед тим, як Мерилін подарувала Лідії перший щоденник, університет влаштував щорічну різдвяну вечірку. Мерилін не хотіла йти. Цілу осінь боролася з незрозумілим невдоволенням. Нат щойно пішов у перший клас, Лідія — у дитсадок, про Ханну ще ніхто навіть і не думав. Мерилін відчула, що їй нема чим займатися — уперше відтоді, як вийшла заміж. Їй було 29 років, вона досі залишалася молодою і стрункою. «Я досі розумна», — думала вона. Тепер можна було б повернутися в університет і отримати диплом. Зробити все, що планувала до того, як з’явилися діти. Та вона вже не могла пригадати, як писала роботи, як щось нотувала; усе здавалося таким невиразним, неначе це робилося уві сні. Як вона могла вчитися, коли мусила готувати обід, прасувати одяг Натові, гуляти з Лідією? Переглянула оголошення в газеті, але на роботу запрошували офіціанток, бухгалтерів, копірайтерів. Нічого такого, що вона вміла б. Подумала про свою матір, про те, якого життя мама хотіла для неї, яке сама сподівалася прожити — чоловік, діти, дім і єдина робота: усьому цьому давати лад. Мерилін мала все це, хоча навіть не старалася. Мама не могла б побажати їй більшого. Ця думка не покращила настрою.