Селеста Инг - Несказане

Мерилін вдала, що все гаразд, і дістала із сумочки помаду.

— Ти передумаєш, — сказала мама. — Ти потім про це пожалкуєш.

Мерилін відкрила помаду й наблизила обличчя до дзеркала. Раптом мати відчайдушно схопила її за плечі. У неї в очах був такий жах, ніби Мерилін бігла вздовж краю прірви.

— Подумай про ваших дітей, — сказала вона. — Де вони житимуть? Ви будете надто вирізнятися з натовпу. Ти жалкуватимеш усе своє життя.

— Перестань! — крикнула Мерилін і вдарила кулаком по краю рукомийника. — Мамо, це моє життя. Моє.

Вона вирвалася з материних рук — помада відлетіла й упала на викладену плиткою підлогу. У матері на рукаві залишився довгий червоний слід. Мерилін штовхнула двері та вийшла, залишивши її саму.

Джеймс поглядав на майбутню дружину з тривогою.

— Що сталося? — прошепотів, нахиляючись ближче.

Вона похитала головою, засміялася й прошепотіла у відповідь:

— Та просто мама вважає, що я маю вийти заміж за когось більше схожого на себе.

А далі притягнула його за лацкан, змусила нахилити обличчя й поцілувала. Це смішно, подумала вона. Усе настільки очевидно, що марні будь-які слова.

Усього на кілька днів раніше за сотні кілометрів звідти одружилася інша пара — білий чоловік і чорна жінка. Їхнє нове спільне прізвище було дуже гарним: Лавінґи. За чотири місяці їх мали заарештувати у Вірджинії. Закон нагадав їм, що Всемогутній Бог не дозволяє паруватися білим, чорним, жовтим і червоним, що не повинно існувати людей зі змішаною кров’ю, що зневаги до національної гідності пробачати не можна . Чотири роки вони намагатимуться це опротестувати, й ще чотири роки мине, поки суд винесе рішення на їхню користь — але до того, як це прийме і їхнє оточення, збіжить ще більше часу. Дехто ніколи не зможе цього прийняти — як мати Мерилін.

Мама вийшла із жіночого туалету і здаля дивилась, як Мерилін цілувалася з Джеймсом. Вона знову й знову починала терти рукав рушником, але червона пляма все одно проступала на вологій тканині, мов засохла кров. Мерилін витерла сліди помади з губ Джеймса й посміхнулася, а він знову поплескав по нагрудній кишені, перевіряючи обручки. Для її матері це мало такий вигляд, мовби Джеймс вітав себе.

Незабаром весілля перетвориться в пам’яті Мерилін на слайд-шоу: тоненька, наче волосина, біла лінія на окулярах судді; вузлики перекоти-поля в її букеті; запітнілий келих, піднятий для тосту її давньою сусідкою по кімнаті Сандрою. Рука Джеймса в її руці під столом, нова незвична смужка прохолодного золота на пальці. А по інший бік столу — мати з ретельно викладеним волоссям, напудреним обличчям і міцно стиснутими губами, за якими ховався кривий різець.

Тоді Мерилін бачила свою матір востаннє.

До дня похорону вона не замислювалася про те, як востаннє побачить свою доньку. Могла уявити зворушливу сцену біля смертного ложа — як у кіно: вона, стара, сивочола, з почуттям вдоволення, в атласній піжамі, готова до прощальних слів; доросла, впевнена у собі Лідія тримається гідно й стискає її руку, а поряд стоїть лікар, охороняючи їхній спокій на межі життя та смерті. І хоча Мерилін цього не визнає, останнє, що вона хотіла б побачити у своєму житті, — обличчя Лідії. Не Ната, не Ханни, чи навіть Джеймса — обличчя доньки, про яку вона завжди думала в першу чергу. Та нині матері навіть не дозволено бодай раз глянути на Лідію: на її подив, Джеймс наполіг, щоб дівчину ховали в закритій труні. Мати не зможе кинути один-єдиний погляд на личко доньки — протягом трьох останніх днів Мерилін знову й знову повторювала це Джеймсові, інколи зі злістю, інколи крізь сльози. А він не міг знайти слів, щоб описати побачене під час процедури впізнавання тіла. Холодна вода зберегла дівчинці лише півобличчя — другу було з’їдено. Він ігнорує слова дружини й звиклим поглядом стежить за чимось у дзеркалі зад­нього огляду.

Від їхнього будинку до кладовища всього п’ятнадцять хвилин пішки, та вони все одно їдуть автівкою. Коли звертають на головну дорогу, яка огинає озеро, Мерилін рвучко відвертається — ніби щось помітила на плечі чоловікового піджака. Не хоче бачити ні пірсу, ні наново пришвартованої шлюпки, ані самого озера, яке блищить до самого обрію. Джеймс щільно зачинив вікна, але вітерець колише листя на деревах уздовж берега й брижить поверхню води. Завжди тут буде це озеро. Вони бачитимуть його щоразу, як виходитимуть з дому. Нат і Ханна на задньому сидінні одночасно запитують у себе подумки, чи так само до кінця свого життя мама відвертатиметься від нього.