Селеста Инг - Несказане

Вода виграє на сонці блискітками, неначе металевий дах, і Натові на очі навертаються сльози. Яскраве світло й синє небо здаються зайвими, йому стає легше, коли хмара затуляє сонце, й срібна вода раптом сіріє.

Батько заїжджає на стоянку біля цвинтаря. Мідлвуд пишається своїм кладовищем, де поєдналися місце останнього притулку й ботанічний сад зі звивистими стежками та маленькими латунними табличками на позначення рослин.

Нат пригадує, як у середній школі робив тут свої наукові вилазки з нотатником і мапою. Учитель якось пообіцяв десять додаткових балів тому, хто знайде найбільше видів листя. Того дня на цвинтарі теж був похорон, і Томмі Рід просто посеред панегірика навшпиньки пройшов між рядами складаних стільців до американського лавра та зірвав листок із найнижчої гілки. Містер Рексфорд цього не помітив і похвалив Томмі за те, що він єдиний знайшов Sassafras albidum . Клас стримано хихотів, і в автобусі дорогою додому всі давали Томмі «п’ять». Тепер, коли вони один за одним ідуть до розставлених стільців, Нат хотів би повернутися назад у часі й добряче стусонути Томмі Ріда.

Школа зачинилася на знак скорботи за Лідією, і на похорон прийшло багато, дуже багато її однокласників. Дивлячись на них, Джеймс і Мерилін зрозуміли, як давно востаннє бачили цих дівчат: минули роки. Першої миті не впізнали ані Карен Адлер із її тепер таким довгим волоссям, ані Пем Сондерс, нині вже без брекетів. Джеймс подумав про імена, які викреслював зі списку. Упіймав себе на тому, що надто пильно дивиться на дівчат і відвернувся.

Стільці повільно заповнюють і деякі однокласники Ната, й молодші учні та новачки — вони йому нібито й знайомі, але неможливо точно пригадати. Чужинцями здаються навіть сусіди, які розсідаються найближчим рядом. Його батьки ніколи нікуди не ходять і не розважаються; вони не влаштовують вечірок, у них немає партнерів для гри в бридж, полювання, ланчів. Вони не мають справжніх друзів, як не мала їх і Лідія. Ханна і Нат упізнають кількох професорів з університету, татову асистентку, але більшість облич людей на перед­ніх стільцях їм незнайомі. «Навіщо вони взагалі прийшли сюди?», — думає Нат. Коли починається служба і всі витягують шиї в бік труни під американським лавром, він розуміє. Їх приваблює таємниця раптової смерті. Цілий минулий тиждень, відтоді як поліція обшукала озеро, в усіх заголовках мідлвудського « Монітора» було щось на зразок: « Дів­чинку азійського походження знайдено втопленою у ставку».

Священик нагадує президента Форда: у нього світлі брови, білі зуби, приємні риси, статечний вигляд. Родина Лі не ходить до церкви, але поховальний дім порекомендував його, і Джеймс погодився без жодних запитань.

Тепер Джеймс сидить прямо, втиснутий лопатками у спинку стільця, та намагається слухати.

Священик читає двадцять третій псалом, але в переглянутій версії: « У мене є все, що мені потрібно» замість « Я не матиму нестатків», «Навіть якщо піду долиною смертної тіні» замість « …хоча я й іду долиною смертної тіні». Такі зміни — прояв неповаги. Це так ніби його дочку ховають у фанерному ящику. « А чого ти ще чекав він цього міста ?» — думає він.

Мерилін, яка сидить праворуч від чоловіка, повільно накриває запахом лілей, неначе теплим вологим туманом, і вона ледь стримується, щоб не зблювати. Уперше в житті їй хочеться нагадувати когось на кшталт своєї матері й затулятися носовичком. Сховати в нього обличчя і врятуватися від цього запаху. Та коли б вона опустила хустинку — тканина виявилася б брудно-рожевою, кольору старої цегли.

Ханна сидить біля неї зі сплетеними пальцями. Дівчинка дуже хоче тихенько покласти руку матері на коліно, але не зважується. Так само не наважується глянути на труну. «Лідії там немає», — нагадує вона собі й глибоко вдихає. — То лише її тіло — але де ж тоді сама Лідія? Усі сидять так непорушно, що птахи вгорі, — думає Ханна, — можуть прийняти їх за групу статуй».

Кутиком ока Нат помічає Джека. Він сидить скраю, біля своєї матері. Нат уявляє собі, як хапає Джека за комір та допитується, що він знає. Весь останній тиждень батько щоранку телефонував у поліцію і питав, чи нема нової інформації, але офіцер Фіске знову й знову повторював, що вони досі проводять розслідування. «Якби ж тут зараз була поліція, — думає Нат. — Чи має він сказати батькові?». Джек дивиться в землю — соромиться підняти очі. А потім, коли Нат знову переводить погляд на труну, її вже опускають у яму. Лаковане віко з прикріпленими до нього білими ліліями зникло. Отак просто: там, де стояла труна, лишилося порожнє місце. Він усе пропустив. Його сестри більше немає.