Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Та, ні, вона така завжди, — доброзичливо відповіла місіс Вітшенк. Вона вже нарізала бамію і розмішала шматочки з молоком. — Колись вона була зарозумілою маленькою дівчинкою, а тепер стала зарозумілою великою дівчинкою. На жаль, я не можу цьому зарадити. — Лінні замовкла і насипала у суміш кукурудзяне борошно. — Інколи, — продовжила вона, — мені здається, що у нашому житті з’являються люди різних типів, розумієш, про що я? Є люди прості, і є складні. Вони тобі трапляються протягом усього життя. Меррік, наприклад, нагадує мою бабусю Інман, завжди чимось незадоволену жінку з гострим як бритва язиком. Вона завжди мене недолюблювала. А ось ти нагадуєш мені тітку Луїз, вона теж усім завжди співчувала.

— О, — сказала Еббі, — так, я розумію про що ви. Щось схоже на реінкарнацію.

— Ну-у, — відповіла Лінні.

— Але всередині одного життя, а не протягом кількох.

— Можливо, — сказала Лінні. — Люба, а ти можеш мені допомогти?

— Звичайно! — відповіла Еббі.

— Візьми, будь ласка, глечик із водою з холодильника і паперові горнята на столі та віднеси чоловікам на вулицю. Впевнена, вони помирають від спраги. І скажи їм, що скоро ланч, вони зрадіють.

Еббі пішла до холодильника, її панчохи були вже вологими від спеки, і щільно прилипли до ніг. Це була не надто хороша ідея, одягнути їх сьогодні. Дорогою вона почула розмову містера Вітшенка по телефону, він говорив голосно і не дуже ввічливо.

— Увечері? Якого дідька? — казав Джуніор. — Хай йому грець, Мітче, у мене тут п’ятеро чоловіків, які чекають саме тебе і твоєї думки!

Еббі вирішила йти тихенько, аби Джуніор її не помітив. Вона подумала, що чоловікові було б неприємно, якби він дізнався, що Еббі випадково його почула. На вулиці гаряче повітря обхопило її обличчя, наче теплий рушник. Підлога на ґанку пахла розтопленим лаковим покриттям. Але м’який і свіжий бриз (досить незвичний для цієї пори) подув якраз вчасно. Вітер здував із лоба вологе волосся дівчини, а глечик із холодною водою охолоджував руки.

Лендіс узяв десь другу бензопилу, і вони разом з Ерлом розпилювали гілки на маленькі дрова для каміну. Дейн і Ворд рубали гілки і відтягували їх у велику купу біля дороги. Ред на великій колоді розрубував товсті шматки стовбура на чотири частини. Побачивши Еббі з тацею, чоловіки миттю кинули роботу. Лендіс і Ерл вимкнули пилку, і настала бажана тиша. Тож голос Еббі звучав дуже чітко:

— Хто-небудь хоче води?

— Я точно не відмовлюся, — сказав Ерл і підійшов до Еббі. Ворд був без футболки. Було зрозуміло, що він не професіонал, і вони обидва з Дейном були червоні. Ред працював так усе літо, але струмок поту стікав і його обличчям. У Лендіса й Ерла сорочки настільки змокли, що змінили колір.

Еббі швидко роздала горнятка з водою, чоловіки випили її залпом і простягнули руки по наступну порцію. Еббі тричі наповнювала горнята, перш ніж чоловіки сказали їй «дякую».

— Ти не знаєш часом, тато зв’язався з Мітчем? — запитав Ред.

— Здається, він зараз розмовляє з ним по телефону, — відповіла Еббі.

— Я все ще вважаю, що нам потрібно спиляти все під три чорти, — сказав Ерл Реду.

— Знаєш, мені не хотілося б, щоб потім Мітч сказав, що ми лише ускладнили роботу.

Дейн та Еббі весь цей час дивились одне на одного. Його волосся було вологе, і від нього віяло дивовижно чистим потом і тютюном. У цей момент Еббі з жахом подумала, що у неї немає гарної білизни, самі лише білі бавовняні труси і бюстгальтери з рожевою трояндою, пришитою посередині. Дівчина відвела погляд.

— Доброго дня, — промовив огрядний чоловік у костюмі, пролізши між кущами азалії на межі із сусіднім двором. Під його білосніжними туфлями хрумтіли гілки.

— Скажіть, будь ласка, — сказав чоловік, дивлячись на Реда.

— Доброго дня, містере Баркалов, — привітався Ред.

— Ви взагалі знаєте, о котрій годині почали сьогодні працювати ваші люди?

— О восьмій годині, — відповів Лендіс.

— О восьмій годині, — повторив містер Баркалов, не відводячи погляд від Реда.

— Точніше, тоді почали ми з Редом і Ерлом, решта підійшла пізніше, — знову втрутився Лендіс.

— О восьмій годині ранку, — повторив містер Баркалов, — у неділю вранці, у вихідний день. Ви вважаєте, що це нормально?

— Для мене — цілком, — спокійно відповів Ред.

— Справді? Тобто, восьма година ранку у неділю — чудовий час вмикати бензопилку?

Чоловік нахмурив густі руді брови, але Ред не злякався.

— Я думав, у цей час уже всі… — почав Ред, однак батько його перебив.