Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Еббі подобався будинок Вітшенків, навіть у спекотні дні липня у них було прохолодно і трохи туманно. Великий вентилятор крутився на стелі у центрі вітальні, ще один ― у їдальні. Скраю стола лежали складені скатертини, а на них — срібні столові прибори. Мабуть, чекали свого часу.

Еббі пройшла на кухню. Біля раковини, замочуючи стручки бамії, [5] Бамія — однорічна трав’яниста рослина, стручки якої за смаком нагадують щось середнє між кабачками і недозрілою квасолею. стояла місіс Вітшенк, невисока тендітна жінка, з надто глибоким недоречним вирізом на домашній сукні. Її світле волосся майже торкалося плечей.

Така зачіска більше личила молодим дівчатам, але і обличчя жінки, коли вона повернулася до Еббі, також здалося молодим, без зморшок, просте і відкрите.

— Привіт, — радісно сказала Лінні.

— Доброго дня, — відповіла Еббі.

— Яка ти сьогодні гарна!

— Я прийшла запитати, чи можу я вам чимось допомогти, — сказала Еббі.

— Дякую, люба, але не варто. Ще зіпсуєш свій гарний одяг! Краще просто посидь зі мною за компанію.

Еббі витягла стілець з-під столу і сіла. Вона вже знала, що на кухні з Лінні не варто сперечатися.

— То що там із деревом? — запитала місіс Вітшенк.

— Вони вже почали зрізати гілки.

— Ти колись чула про таке — зрубати ціле дерево заради фотиграфії?

«Фотиграфії» — вимовляла вона, але, на відміну від сво­го чоловіка, не намагалася змінити свою сільську вимову.

— Дейн сказав, що, за словами вашого чоловіка, дерево вже помирає.

— Ох, іноді Джуніор бачить те, що хоче бачити, — відповіла Лінні, вимкнула кран і витерла руки фартухом. — Знаєш, він уже навіть рамки купив для тих фотиграфій. Дві великі дерев’яні рамки. Я спитала у нього: «Збираєшся повісити фото над каміном?», а він мені (її голос зробився низьким і хриплим): «Лінні Мей. Люди не вішають сімейні фото у вітальні». Ну, кажу, я не знала. А ти про таке чула?

— Ні, — відповіла Еббі, — у моєї мами багато сімейних фото у вітальні.

— От бачиш!

Місіс Вітшенк дістала пакет молока з холодильника і налила трохи у миску.

— Я готую бамію з помідорами, — сказала вона Еббі, — а ще смажену курку та фірмові бісквіти. До речі, можеш допомогти мені з ними, ти ж тепер знаєш, як їх готувати. А на десерт — персиковий коблер. [6] Коблер — пиріг-перевертень: начинка знизу, а тісто зверху.

— Звучить дуже смачно.

— Ред говорив, що підвезе тебе на весілля?

— Так, — відповіла Еббі. — Але я ще не впевнена, чи прийду.

Їй стало соромно, що вона так довго не могла ухвалити рішення. Якби її мати про це дізналася, то жахнулася би від такої невихованості. Але Лінні Вітшенк просто сказала:

— Я б дуже хотіла, щоб ти прийшла! Мені так потрібна підтримка.

Еббі всміхнулася.

— Меррік змусила мене купити жовту сукню у магазині «Гатцлер», — розповіла Лінні. — Я у ній, наче хвора на жовтяницю, але Меррік дуже наполягала. У неї, як і у батька, своє бачення, — жінка насипала кукурудзяне борошно в іншу миску.

— Я просто боюся, що нікого там не знатиму. Знайомі Меррік старші за мене.

— Я й сама їх не знаю, — сказала Лінні. — Будуть її друзі з університету, усі немісцеві.

— А хто з вашої родини приїде? — запитала Еббі.

— Що ти маєш на увазі?

— Дідусі-бабусі? Тітки-дядьки?

— А… у нас нікого немає, — відповіла місіс Вітшенк зовсім без жалю.

Еббі трохи почекала продовження, але Лінні відміряла необхідну кількість солі.

— Тож я все одно подякувала Редові за пропозицію, — сказала Еббі. — Приємно знати, що у разі необхідності хтось зможе мене підвезти.

Досить, треба вже просто погодитися і покінчити з цим. Зрештою, це лише півсуботи — маленька частина її життя. Суботи після ночі з Дейном. Якщо вона проведе з ним ніч. Вона уявляла, як він скаже: «Ти ж не залишиш мене після того, як ми…».

Після того як ми…

Еббі подивилася на свою спідницю і вирівняла її на колінах.

— Як твоя робота? — спитала Лінні. — Тобі все ще подобаються кольорові діти?

— Так! Я їх просто обожнюю.

— Мені стає так страшно, коли я думаю, що ти ходиш у той район, — сказала місіс Вітшенк.

— Там немає нічого поганого.

— Але ж це бідний район, хіба ні? Люди там бідні, мов церковні миші. Лише й чекають, щоб у когось щось поцупити. Клянуся, інколи тобі не вистачає здорового глузду і ти не усвідомлюєш небезпеки.

— Але я не боюся цих людей!

Лінні Вітшенк лише похитала головою і поклала бамію на дощечку.

— Що за світ, що за світ, — сказала Еббі.