Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Знайомтеся, це Ерл і Лендіс, — сказав Ред. — Це вони повалили дерево. ― Хлопці, не посміхаючись, кивнули, а Ворд лише підняв руку.

— Удвох повалили? — запитала Еббі.

— Ні, нам Ред допомагав, — сказав Ерл.

— Я лише підтримував, — сказав їй Ред. — Ніхто, крім Ерла та Лендіса, не знає, як разом із деревом не повалити все інше.

— Уклали, наче дитину у люльку, — задоволено сказав Лендіс.

Еббі глянула угору на навіс із листя над ними. Дерев залишилося багато і не помітно, що стало менше затінку, але все одно цього зрубаного дерева було дуже шкода. Його колоди виглядали цілком здоровими, а у повітрі пахло соком дерева, сильно і різко, як свіжою кров’ю.

Чоловіки продовжували обговорювати, що робити з пеньком. Ерл вважав, що треба просто зрізати стовбур під корінь та й усе, а Лендіс пропонував дочекатися Мітча.

— А поки давайте порубаємо великі гілки, — сказав Лендіс і, на підтвердження слів, поставив ногу на найближчу гілку і замахнувся сокирою. Еббі подобалося слухали розмови робочих, вона відчувала себе дитиною, як колись, коли сиділа у батька на прилавку, гойдала ногами і вдихала запах металу і машинного масла.

Ерл смикнув шнур електропилки — вона видала потужний рев — і підніс лезо до найтовстішої частини гілки. А Ворд схопив іншу гілку і відтягнув її подалі.

— Ти сокиру не приніс? — запитав у Дейна Ред. Дейн запалив сигарету, загасив сірник і сказав:

— Ти коли-небудь бачив, щоб у мене була сокира?

— Тоді я принесу тобі ще одну з підвалу, — відповів Ред і поставив свою сокиру біля кизилу. — Еббі, ходімо, я проведу тебе до будинку.

— А може, я вам чимось допоможу? — запитала Еббі, їй дуже не хотілося йти від Дейна.

— Якщо хочеш, можеш допомогти мамі готувати ланч, — сказав він.

— Ну добре.

Дейн мовчки попрощався з нею, піднявши брову, і вона пішла з Редом кам’яною доріжкою. Через шум пилки їй здавалося, що вона оглухла.

— Ти справді думаєш, що все це затягнеться до ланчу? — запитала вона Реда.

— Навіть довше! Сподіваюся, встигнемо до настання темряви, — відповів Ред.

От і чудово, подумала вона. У неї буде більше часу, щоб набратися сміливості і відповісти Дейнові. До вечора вона стане зовсім іншою людиною, зрілою і впевненою. Вони підійшли до ґанку, але Ред замість того, щоб залишити її тут і піти, раптом зупинився.

— Слухай, — повернувся він до Еббі, — я тут подумав, хочеш, я заїду за тобою перед весіллям Меррік?

— Я не впевнена, що взагалі на нього прийду, — відповіла Еббі.

Насправді вона вже майже вирішила не йти. Те, що їй надіслали запрошення, (на такому товстому папері, що знадобилося аж дві марки) стало для неї сюрпризом. Еббі і Меррік ніколи не були близькими подругами. До того ж, Дейна не запросили, Меррік із ним була майже не знайома. Уже декілька тижнів Еббі думала, як їй ввічливо відмовити.

— Не прийдеш? — запитав Ред. — Шкода, моя мама на тебе розраховує.

Еббі наморщила чоло.

— І я теж, — продовжував Ред, — я ж більше нікого не знаю з того натовпу.

— А ти хіба не будеш дружбою?

— Ні, мені навіть не пропонували, — відповів він.

— Що ж, спасибі тобі за пропозицію. Я тобі скажу, якщо вирішу прийти, добре?

Ред на мить завагався, наче хотів ще щось сказати, але потім усміхнувся і пішов на задній двір.

У три кроки подолавши ґанок, до Еббі підійшов Джуніор Вітшенк. Високий і незграбний, як Авраам Лінкольн, та й одягнений у такому ж стилі, він схилив голову, вітаючи Еббі, і швидко спустився вниз.

— Доброго ранку, молода леді, — сказав він.

— Доброго ранку, містере Вітшенк.

— Меррік, здається, ще спить, — сказав він її.

— Гаразд, але я шукаю місіс Вітшенк.

— Місіс Вітшенк на кухні.

— Дякую.

Містер Вітшенк пішов до чоловіків, Еббі дивилася йому вслід, розмірковуючи над тим, де він бере такі сорочки — обов’язково білі, з високими немодними комірами навколо худої шиї.

У Еббі було відчуття, що він навмисне так одягається, мабуть, у нього є якийсь кумир з попередніх епох і він намагається його наслідувати.

Але його вузькі штани ззаду висіли, а Y-образна форма підтяжок підкреслювала втомлену поставу звичайної робочої людини.

— Мітч прийшов? — почула Еббі питання Джуніора і тихе бурчання у відповідь, після чого ― тільки шум пилки. Еббі піднялася на ґанок, відчинила двері і неголосно покликала: «Агов». Так би зробила і сама Лінні Вітшенк. Автоматично Еббі перемкнулася на її мову і заговорила її голосом — тоненьким і мелодійним.

— Я на кухні, — гукнула Лінні.