Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Кіт Еббі спустився сходами вниз, стрибнув у крісло поряд з Еббі, скрутився калачиком і обурено фиркнув, наче на щось образився.

Щось у кімнаті — чи то її невеликий розмір, чи те, що у ній забагато меблів, чи тьмяне освітлення порівняно із сонячною вулицею — щось пригнічувало Еббі, і їй раптом захотілося якнайшвидше піти з дому. Ні, Еббі любила свій дім і сім’ю і з нетерпінням чекала завершення навчального року, аби приїхати сюди, де її любили і хвалили. Але все літо вона не могла висидіти вдома. Батько розповідав старі жарти і сам реготав голосніше за всіх: «га-га!» — з широко розкритим ротом. Мати постійно наспівувала якісь пісні, лише пару нот, решта мелодії, мабуть, грала у голові. Вона завжди так робила? Було б веселіше, якби брат Еббі був тут, але він був у Пенсильванії, працював рятувальником у таборі бойскаутів.

О, Дейн приїхав! Його двокольоровий «б’юік», синьо-білий, пригальмував біля знаку «Стоп» на розі, уже звідти було чути його радіо. Вона швидко схопила сумку, штовхнула передні двері і стрімголов вибігла на вулицю. Коли він під’їхав до будинку, Еббі була вже майже біля нього, тож сигналити не було необхідності.

Його рука стирчала з вікна — засмагла, мускулиста, із золотистими волосинками. Вона знала, що він дивився на неї, але виразу обличчя не було видно, між ними проїжджали машини. Раптово тут зібралося багато машин, наче приїзд Дейна оживив увесь квартал. Еббі почекала, поки один водій об’їде його авто, і швидко перебігла через дорогу, чим змусила іншого водія різко загальмувати і посигналити. Вона підійшла до передніх дверцят поруч із водієм і швидко сіла. У салоні звучала пісня «Johnny B. Goode» Чака Беррі. Еббі поставила сумочку на сидіння між ними і повернулася до Дейна. Той викинув недопалок у вікно і сказав:

— Ну привіт.

— Привіт.

Минулого вечора вони одне з одного очей не зводили, але сьогодні, мабуть, вирішили розігрувати байдужість. Дейн увімкнув першу передачу і машина знову поїхала, ліва рука все ще стирчала з вікна, права впевнено лежала на кермі.

— Схоже, ти ще не прокинувся, — сказала йому Еббі.

Насправді він завжди мав такий вигляд. Очі постійно примружені, навіть не видно, якого вони кольору, довге світле волосся закривало майже все обличчя.

— Краще б я спав, — відповів Дейн, — менше всього на світі я хотів би прокинутися у неділю від будильника.

— Дуже мило з твого боку, що ти на це погодився.

— Не так і мило, просто мені потрібні гроші, — сказав він.

— То вони тобі платять?

— А ти думаєш, я прокинувся так рано за покликом серця?

Насправді хлопець просто хотів мати брутальний вигляд. Вони з Редом давно дружили, й Еббі знала, що Дейну приємно йому допомогти. Хоча про гроші це була правда ― кілька тижнів тому його звільнили з роботи. Хоча сім’я у Дейна багата, принаймні, багатша, ніж у Еббі, останнім часом він водив її у недорогі місця. Вони їли гамбургери у місцях, де подають їжу в автомобілі, або дивилися кіно у друзів, точніше у друзів їхніх батьків. Дейну подобалося все, але особливо — вестерни або низькоякісні фільми жахів, з яких він сміявся. Еббі не любила так проводити час, адже у кіно не поговориш. Може, запропонувати самій за себе заплатити? Але ті гроші, які вона заробляла, були її надбавкою до стипендії, та й Дейн може образитися. Він запальний, вона це вже зрозуміла.

Вони виїхали з району Гемпден. Тут будинки стояли далеко один від одного, газони були більші і зеленіші.

— Я тобі казав, що батько дав мені копняка? — спитав Дейн.

— Копняка?

— Випхав з дому.

— Нічого собі!

— Так, я зараз живу у свого двоюрідного брата, у квартирі на вулиці Сент-Пол.

Він не часто розповідав про своє життя. Еббі завмерла. По радіо заграла пісня «Good Golly, Miss Molly» і грубуватий тягучий голос Дейна було не відрізнити від Літл Річарда.

— Якщо чесно, мені треба було звідти валити, — продовжив Дейн, — ми з батьком останнім часом дуже часто сварилися.

— Через що?

Дейн одягнув сонячні окуляри. Тепер Еббі взагалі не бачила його очей.

— Що ж, — сказала вона, — інколи так буває у родинах.

Знову порушити тишу вона наважилася лише під час зупинки перед світлофором на проспекті Роланд.

— То у чому саме ти допомагатимеш? — запитала вона.

— Розпилюватиму дерево.

— Дерево?

— Так, учора певні хлопці з фірми містера Вітшенка зрубали дерево, а ми сьогодні розпилимо його. Він хоче, щоб подвір’я було гарним на церемонії.

— Дивно, церемонія ж буде у церкві, а прийом гостей у центрі.