Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Влилася у вселенський розум, — відказала Аманда.

— Що ж, звучить у дусі Еббі, — сказав він. ― Але я сподівався на більш конкретне місце.

Аманда потисла його руку і вказала на наступний рядок у книжці.

Рі Баскомб раніше попередила родину, що, швидше за все, після похорону люди прийдуть до них додому. Навіть якщо їх не запрошуватимуть. Тому у будинку повинна бути їжа і напої. Тому вони були більш-менш готові, коли пролунав перший дзвінок у двері. Вони автоматично промовляли: «Дякую, що завітали» і приймали співчутливі обійми. Покоївка Рі Баскомб розносила бутерброди, які були доставлені вранці. Троє чоловіків східної зовнішності, одягнені більш офіційно, ніж сини Еббі, із жахом спостерігали, як троє синів Стіма бігали один за одним між ногами дорослих, а маленька стара жінка, яку ніхто не знав, продовжувала питати, куди поділися бісквіти, які Еббі завжди робила.

Денні перед тим, як відвезти Сьюзан на вокзал, з усіма попрощався, сподіваючись, що коли він повернеться, вони вже розійдуться. Та де там. Сакс Браун і Мардж Елліс сперечалися про Афганістан. Еліза взяла келих білого вина і манірно тримала його за ніжку великим і вказівним пальцями, відставивши всі інші. Її косметика вже витерлася, і під оком виднівся синець. Служниця Рі розносила французькі закуски, а сама Рі, яка добряче випила, стояла, обіймаючи чийогось сина. Ред виглядав втомленим. Його обличчя тепер було ще більш сірим і похмурим. Нора намагалася всадовити свекра у крісло, але він уперто продовжував стояти на ногах.

А потім гості розійшлися всі разом, наче за якимось єдиним свистком. У вітальні залишилися лише члени сім’ї. І світло у кімнаті здалося надто яскравим ― ніби виходиш із кіно на вулицю. На дивані стояла порожня тарілка для сиру, крихти крекеру були розсипані на килимі, а хтось забув свою шаль на спинці стільця. На кухні служниця Рі Баскомб дзенькнула келихами. У нижньому туалеті спрацював злив, і маленький Томмі зайшов до вітальні, підтягуючи штанці.

— Що ж, — сказав Ред, обвівши поглядом усю родину.

— Що ж, — луною відгукнулася Аманда.

Вони всі стояли, опустивши руки, і неначе очікували нових розпоряджень. Але розпоряджень, звісно, більше не було. Усе скінчилося. Вони провели Еббі в останню путь.

Але здавалося, треба ще щось зробити, підбити підсумки, відзвітувати.

«Ти не повіриш, що сказала Меррік», — хотілося розказати їм. Або «Ти так сміялася б, якби побачила королеву Еулу! Трей не прийшов, бо у нього начебто якась важлива зустріч, а королева Еула прийшла. Можеш собі уявити? Пам’ятаєш, як вона називала тебе комуністкою?».

Але чекайте. Еббі померла. І вона нічого з цього вже не дізнається.

Після смерті Еббі, очевидно, більше не було необхідності жити у будинку з Редом. Він з усім міг впоратися самостійно і вже на наступний день після похорону пішов на роботу. Хоча того вечора він повернувся додому і одразу пішов нагору спати. Якби Нора не зайшла до нього у кімнату з випраним одягом, то хтозна, скільки б він так пролежав, схопившись за груди і зморщивши лоб чи то від болю, чи від страху. Він запевняв, що з ним нічого страшного, просто втома, але і не став сперечатися, коли Нора попросила Денні відвезти його до лікарні.

Виявилося, що і справді нічого страшного: розлад шлунку — після шести годин огляду повідомили лікарі і відправили його додому разом з усіма дітьми, які відразу приїхали після дзвінка Нори. Хай навіть і нічого страшного, але дівчата замислилися.

До цього вони обоє вважали, що ще буде достатньо часу для вирішення побутових питань. Хай трохи ситуація владнається, говорили вони одна одній. Але весь тиждень обидві приходили у будинок на вулиці Боутон чи не частіше, ніж до себе додому. Причому зазвичай без чоловіків і дітей, вдаючи, що прийшли у справах: Дженні хотіла взяти материні рецепти, Аманда принесла коробки для її одягу. Але йти звідти вони не поспішали.

— Ти ж розумієш, що на Денні розраховувати не можна? — казала Аманда Норі. — Він може обіцяти що завгодно, але одного дня він звідси просто поїде. Я і так здивована, що він протримався тут стільки часу.

У цей час Денні саме зайшов до кімнати, і Аманда замовкла. Він усе чув? Денні поставив чашку у мийку і вийшов з кухні, а Нора так нічого і не відповіла. Вона перекладала печиво у тарілку з люб’язним, але байдужим виглядом, наче Аманда говорила сама до себе.

А Стім! Він став дуже мовчазним, мабуть, від горя.

— Мені здається, — намагалася поговорити з ним Дженні, — у глибині душі батько завжди сподівався, що у будинку після його смерті будете жити ви Норою.