Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Я знаю Еббі довше ніж будь-хто інший, — говорила Меррік. — Навіть довше, ніж Ред!

Вона стала не за аналоєм, а поряд, наче прагнула похизуватися своїм блискучим чорним вбранням з асиметричним подолом.

— Я знала Еббі Далтон ще з дванадцяти років, — почала вона, — ще відтоді, як вона була дівчам у заношених вбраннях. Її батько тримав господарський магазин, схожий на підвал: лопати, тачки і граблі стояли поруч, а мотузки і ланцюги висіли дуже низько, бо там занадто низькі стелі, кішка спала на мішку із насінням… І знаєте що? Виявилося, що саме Еббі була рушійною силою у нашій школі. Її походження ніколи не було для неї тягарем! Вона була наче феєрверк , і я пишаюся тим, що вона була моєю близькою подругою, ― потім її підборіддя почало тремтіти, вона притисла пальці до губ, захитала головою і швидко пішла на своє місце біля свекрухи. Усі Вітшенки здивовано переглянулися, навіть Ред.

За нею вийшла Рі Баскомб, бережи її, Боже, маленька та легенька, у квітчастому капелюсі з білими кучерями, що підскакували при кожному її русі. Вона почала говорити, ще не дійшовши до аналою.

— Я теж бувала з Еббі у господарському магазині, — почала вона. — Звичайно, не у магазині її батька, тоді ми ще не були знайомі. Ми познайомилися з нею, коли сиділи вдома з маленькими дітьми і повільно божеволіли від свого самітництва. Тому іноді ми брали дітей, саджали їх на задньому сидінні машини — і їхали, байдуже, куди, аби лише кудись їхати.

І от одного разу ми заїхали з нею у магазин «Для дому і саду», Еббі купила вогнегасник. І коли продавець уважно перевіряв пристрій, Еббі сказала: «А ви не могли б швидше? У нас взагалі-то пожежа». Це був жарт, ми з нею дуркували, але чоловік цього не зрозумів і серйозно відповів: «Не можу, мем, я маю діяти згідно з усіма інструкціями». Ми з нею зареготали, навіть плакали від сміху! Я ніколи в житті так не сміялася, як тоді з нею. Мені буде її не вистачати.

Рі Баскомб відходила від аналою зі сльозами на очах, вона всміхалася Вітшенкам, проходячи повз, але її промова змусила Дженні і Аманду знову плакати.

— Дякую, — сказав преподобний, — а тепер послухаємо онуку місіс Вітшенк — Елізу Бейлор.

Еліза пішла по проходу з нотатками у руках. Трохи похитнулася на високих підборах, подивилася на всіх, усміхнулася і відкашлялася.

— Коли ми з моїми двоюрідними братами та сестрами були малими, — почала вона, — бабуся телефонувала нам і казала: «Сьогодні субота! Давайте влаштуємо табір у бабусі!». І ми всі приїжджали до неї і займалися творчістю: засушували квіти, шили кухонні рукавиці, виготовляли рамки для картин із паличок для морозива. Або ж вона нам читала казки про дітей із різних країн. Звичайно, багато історій були нудними, але деякі були захопливими. Я пам’ятатиму мою бабусю все життя.

Деббі і Сьюзан сердито подивилися на неї — їм, очевидно, не сподобалася фраза « моя бабуся», тоді як Александер ледь стримувався, щоб не заплакати. Еліза ще раз тріумфально подивилася на зібрання і повернулася на місце.

— Дякую всім, — сказав преподобний Елбан. Він кивнув піаністці, і та почала грати мелодію «Арія брата Джеймса». Пісня була досить легковажною як для такої події. Г’ю Аманди навіть почав відбивати ногою ритм, доки дружина не зупинила його суворим поглядом.

Наприкінці пісні, преподобний знову підійшов до аналою і сказав:

— Я не знав місіс Вітшенк так, як знали її всі ви. І тому у мене немає таких приємних спогадів, як у вас. Але мені здається, що наші спогади про померлих — не найголовніше. Набагато важливішими є їхні спогади, які вони забирають із собою. А що як небеса — це єдиний вселенський розум, у який виливається свідомість померлих? І їхнє завдання — повідомити про свій досвід, зібраний протягом свого перебування на землі. Чи то господарський магазин, у якому кіт спить на мішку з насінням, чи друзі, які сміються до сліз, чи виготовлення рамок із онуками. Весняні ранки, коли ти прокидалася і слухала спів птахів, як літніми вечорами рушники висіли на перилах, а у жовтні повітря пахло димом і яблучним сидром, теплі жовті вікна у будинках узимку. «Ось що я запам’ятав» — скажуть вони. І всі ці спогади додадуться до інших. Ще одна унікальна історія про те, як живеться на землі.

Потім він знов підняв свої руки і промовив:

— Сторінка двісті тридцять дев’ята у ваших збірниках: «Чи зустрінемося ми з тобою».

Усі встали.

— Я не зрозумів, — сказав пошепки Ред Аманді, — куди, він сказав, вона пішла?