Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Стім продовжив читати, а потім підняв голову і подивився на батька. Його губи побіліли, він наче весь зіщулився і висох.

— Ось, тримай, — сказав Стім і простягну аркуш батьку.

— Я, Еббігейл Вітшенк, — зачитав той, — цим документом засвідчую, що Дуґлас Аллан О’Брайан буде вихований як мій власний син, з усіма належними йому правами і привілеями. Я обіцяю, що його рідна мати матиме повний доступ до нього, якщо висловить таке бажання, і вона зможе забрати свого сина, коли її життєві обставини це дозволять. Ця домовленість залишається чинною лише за умови, якщо його матір ніколи у житті, за жодних обставин, не розкриє свою особу синові до того і лише у тому випадку, якщо буде готова взяти над ним опікунство. За жодних обставин я не розкрию інформацію сама, — Ред голосно прокашлявся і продовжив: «Підпис: Еббігейл Далтон Вітшенк. Підпис: Барбара Джейн Отрі».

— Я не розумію, — врешті вимовив Стім.

Ред продовжував мовчати, не відриваючись від контракту.

— Це що, Б. Дж. Отрі ? — спитав Стім.

Ред продовжував мовчати.

— Так, це вона, — промовив сам до себе Стім, — хто ж іще. Спочатку, мабуть, було Барбара Джейн Еймс, потім вона вийшла заміж за якогось Отрі. Вона весь час була десь поряд.

— Мабуть, знайшла тебе у телефонній книзі, — нарешті вимовив Ред.

— Чому ти не сказав мені? — закричав Стім. — Ти повинен був сказати! І мені начхати, кому і що ти обіцяв!

— Але… я нікому нічого не обіцяв, — сказав Ред. — Я про це взагалі не знав.

— Але ти мав знати.

— Я тобі присягаюся: твоя мати ніколи не розповідала про це.

— Хочеш сказати, що вона всі ці роки знала правду і нічого не казала про це навіть своєму чоловіку?

— Очевидно, що так, — відповів Ред, потираючи лоб.

— Це просто неймовірно, — сказав Стім, — навіщо вона це зробила?

— Що ж, можливо, вона хвилювалася, що коли я дізнаюся, то змушу її тебе повернути, — сказав Ред. — Що змушу віддати тебе Отрі. І вона була права, я так і зробив би.

Стім від подиву відкрив рот.

— Ти віддав би мене?

— Так. Але послухай, із самого початку це була божевільна угода.

— І все ж таки, — сказав Стім.

— Усе ж таки — що? Ти був законним сином Отрі.

— Що ж, мабуть, це на краще, що її більше тут немає, — гірко сказав Стім. ― Вона ж померла, правильно?

— Так, померла, наскільки я пам’ятаю, — сказав Ред.

— Наскільки ти пам’ятаєш? — запитав Стім, ніби звинувачуючи.

— Стіме, я Богом клянуся, що нічого про це не знав. Я ледь знав ту жінку! Я навіть не можу уявити, де твоя мати знайшла юриста, який погодився таке засвідчити.

— Не було ніякого юриста. Подивися на манеру викладу. Вона хотіла, щоб текст звучав юридично — «права та привілеї», але який юрист напише «ніколи у житті»? І що це за офіційний документ з одного абзацу? Мама сама все це вигадала, разом з Отрі. Вони навіть нотаріально не засвідчили цю угоду!

— Якщо чесно, — сказав Ред, — мене роздратував цей контракт.

Стім безрадісно хмикнув.

— Іноді твоя мама бувала… Тобто, Еббі бувала… — і Ред не договорив.

— Послухай, — відказав Стім. — Пообіцяй мені дещо! Пообіцяй, що ти нікому про це не розкажеш.

— Нікому ? Навіть Денні і дівчатам?

— Нікому! Пообіцяй, що мовчатимеш!

— Чому? — здивовано запитав Ред.

— Я так хочу.

— Але ти вже дорослий. Це нічого не змінить.

— Я серйозно: забудь про цей документ.

— Гаразд, — відповів Ред.

Він узяв аркуш, поклав у конверт і передав Стімові. Той узяв його і поклав до кишені.

Виявилося, що нижньої шухляди Реда було недостатньо, щоб сховати всі речі Еббі. Її розпорядження щодо похорону знайшлися у шухлядці під вікном, разом із програмами похоронів родичів: її батьків і брата, а також «церемонії спогадів» для якоїсь Шаванди Сімс, про яку ніхто з родини не чув. Ні, вона не хотіла, щоб на її похороні звучала ані «Приємні вібрації», ані «Велика благодать». Вона замовила «Вівці можуть пастися спокійно» та «Арію брата Джеймса». Обидві композиції виконуються виключно церковним хором, слава Богу, лише на гімні «Чи зустрінемося ми з тобою» вступає конгрегація. Друзі та/або сім’я можуть виступити з промовою, якщо захочуть (таке формулювання вразило дочок своєю скромністю), потім преподобний Сток має сказати коротку промову, і, якщо можна, не «надто релігійну».

Згадка про преподобного Стока розтривожила всю родину. Спершу вони не могли навіть зрозуміти, хто це. Потім Дженні подумала, що це, мабуть, пастор Гемпденського братства — маленької церкви, яку Еббі час від часу відвідувала, оскільки належала до неї з дитинства. Зазвичай же Вітшенки ходили до церкви Святого Давида, принаймні на Великдень і Різдво, і саме там Аманда замовила відспівування на одинадцяту годину ранку у понеділок. «Чи справді це так важливо?» — запитала Аманда. Ред сказав, що важливо. І, вважаючи Нору експертом із релігії, попросив її зателефонувати у ту церкву та пастору. Нора вийшла поговорити по телефону, а повернувшись, повідомила, що преподобний Сток пішов на пенсію кілька років тому, але преподобний Едвін Елбан висловив їм співчуття і сказав, що прийде до них ввечері обговорити деталі служби. Ред зблід, почувши про обіцяний візит, але подякував невістці за допомогу.