Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

У вітальні знову повисла тиша. На щастя, Сем не став робити здогадок і шукати зв’язок із бабусею. До речі, він жодного разу про неї не запитав, хоча вона зазвичай годинами читала його улюблену страшенно нудну книжку про динозаврів.

Еббі співала — про це повідомила Луїза Гатченсон. Саме вона вибігла на вулицю, почувши удар, викликала швидку та подзвонила сім’ї. І слава Богу, адже в Еббі не було із собою документів.

— Вона підходила до нашого будинку, співаючи пісню, — розповідала Луїза. — Я ще тоді підійшла до вікна і сказала чоловіку, що у когось сьогодні гарний настрій. Я тоді не знала, що це вона, адже ніколи не чула, щоб Еббі співала.

— Співала ? — сказали в один голос Стім і Дженні.

— А що то була за пісня? — запитала Дженні.

— Щось про козу, не знаю.

Дженні подивилася на Стіма, але він лише знизав плечима.

— Собака був далеко від Еббі, — продовжувала розповідь Луїза, — мабуть, його відкинуло від удару. Водійка авто, бідна жінка, знайшла його. Водійка була у шоці. Вона знайшла собаку у тому місці, де машина врізалась у ліхтар. Добре, що Еббі його не бачила.

— Її, — сказала Дженні.

— Перепрошую?

— Собака була сукою.

— Вибачте.

— Вона була старою, — сказала Дженні, — я про собаку. І прожила довге та щасливе життя.

— Усе одно, — відповіла Луїза.

Потім Луїза віддала їм запіканку і попередила, що вона без глютену, наче їх це зараз хвилювало.

Як так сталося, що Еббі гуляла у сусідньому кварталі, співаючи пісень, і ніхто з сім’ї про це не знав?

Це питання озвучила Аманда, коли Луїза пішла, але, правду кажучи, воно мучило всіх.

Вони апатично сиділи у вітальні, яскраве ранкове світло пробивалося до кімнати, це був будній день і вони мали б бути на роботі.

— Не дивися на мене , — сказав Аманді Денні. — Я на той час ще спав, — додав він, перебивши Нору, яка теж намагалася щось сказати.

— Я постійно себе це запитую, — заговорила потім Нора, — ви навіть не уявляєте, скільки разів я себе запитувала. Коли ми з хлопцями пішли до школи, вона сиділа на ґанку. А коли повернулися, її там вже не було. Хоча Бренда була вдома. Тож де була у цей час мати Вітшенк? Може, у своїй кімнаті чи на задньому дворі? І як вона могла піти на прогулянку, щоб я про це не знала?!

— Ти ж не могла щосекунди за нею спостерігати, — зауважила Дженні.

— А повинна була. Виявляється, я повинна була стежити. Мені так прикро. Вибачте. Просто у нас із нею був особливий зв’язок, розумієте? Я ніколи собі цього не пробачу!

— Люба, не плач, — сказав Стім. — Це все, чим він міг її втішити, але Норі було достатньо і цього, вона вдячно всміхнулася у відповідь.

— Ми ж не вміємо читати думки, — знову сказав Денні. — Вона повинна була сказати, що хоче піти на прогулянку. Вона не мала права так просто взяти і піти.

Що ж, усі поводилися по-різному. Денні був роздратованим, Нора — сповнена співчуття, Аманда намагалася знайти винного.

— Як вона могла тобі сказати, — сказала Аманда, — якщо ти сопів собі у кімнаті.

— Годі! — відрубав Денні і відкинувся на спинку крісла, піднявши руки.

— Ти, напевно, так важко працюєш цілими днями, — знову атакувала Аманда.

— Щось я не помітив, щоб ти сюди заходила та у чомусь допомагала.

— Припиніть обоє, — втрутилася Дженні, — ми відхилилися від теми розмови.

— А яка тема розмови? — запитав Г’ю Аманди.

— У мене дуже-дуже погане відчуття, що мама хотіла, щоб на її похороні звучала пісня «Приємні вібрації».

— Що? — запитав Г’ю.

— Вона декілька разів про це говорила, пам’ятаєш, Менді?

Однак Аманда не змогла відповісти, оскільки почала плакати. Замість неї відповів Денні:

— Мені здається, вона мала на увазі щось інше.

— Нам потрібно знайти її інструкції. Пам’ятаєте, вона мала їх написати.

— Тату? — звернувся до Реда Стім. — Ти не знаєш, де можуть бути мамині записи?

Ред дивився у стіну, поклавши руки на коліна.

— Га? — спитав він, коли побачив, що всі на нього дивляться.

— Мамині інструкції щодо похорону. Вона тобі казала, куди їх поклала?

Ред похитав головою.

— Треба подивитися у її кабінеті, — сказав Стім.

— Їх там немає, — повідомила Нора, — вона все забрала з полиць, коли приїхав Денні. Вона казала, що спитає у батька Вітшенк дозволу скористатися його полицями.

— А, — відказав Ред, — справді, вона питала. Просила покласти свої речі до мене на полиці.

Аманда вирівнялася і витерла ніс серветкою.

— Ми подивимося там, — нарешті сказала вона, — а ще, Дженні, я впевнена, що мама не хотіла пісню «Приємні вібрації». Вона не це мала на увазі.