Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Мабуть, ти погано знаєш маму, — відповіла Дженні.

— Боюся, вона могла попросити пісню «Велика благодать».

— А мені подобається ця пісня, — сказав Стім.

— Мені теж подобалася, поки не стала кліше.

— Для мене це не кліше.

Аманда підвела очі на стелю.

Обід вони не готували, а просто дістали те, що було у холодильнику.

— У нас тут самі запіканки, — сказав Денні.

— Ви помічали: коли хтось помирає, жодна людина у світі не принесе тобі чогось випити? Чому не пиво чи пляшку хорошого вина? Лише цю запіканку. Хто взагалі зараз їсть запіканки? — сказала Аманда.

— Я їм, — сказала Нора, — і готую їх кілька разів на тиждень.

Аманда винувато глянула на Денні і нічого не казала.

— Я сьогодні подумала про наших сусідів із будинку на пляжі, — сказала Дженні. ― Коли вони побачать нас наступного літа, то, мабуть, скажуть: «Дивіться, це ж наші сусіди! У них, мабуть, померла мати!».

— Ми що, поїдемо до пляжного будинку наступного року? — запитав Стім.

— Звичайно поїдемо, — відповіла Аманда. — Наша мама цього хотіла б. І вона дуже засмутилася б, якби ми відмовилися від цієї традиції!

Усі замовкли. Раптом Дженні заголосила і закрила обличчя руками.

Нора встала разом із маленьким Семом, обійшла стіл, підійшла до Дженні і поклала руку їй на плече. Сем із цікавістю подивився на тітку.

— Усе буде добре, — запевнила Нора, — із часом стане легше, повір. Бог ніколи не дає нам складніших випробувань, ніж ми можемо витримати.

Але Дженні почала плакати ще дужче.

— Взагалі-то це не так, — сказав Денні інформативним тоном. Схрестивши руки, він притулився спиною до холодильника.

Нора подивилася на нього, погладжуючи Дженні по плечу.

— Він дає людям набагато складніші випробовування, ніж вони можуть витримати, кожного дня, із року в рік, — сказав Денні. — Погляньте, половина людства більшість часу ходить… розбита .

Усі присутні у кімнаті подивилися на реакцію Нори, але вона не образилася. Вона лише сказала:

— Дуґласе, можеш знайти чашку, щоб налити сік для Сема?

Стім піднявся і вийшов з кімнати. Інші залишилися на своїх місцях. Щось у них роз’єдналося, зламалося, надірвалося.

Стім шукав записи матері, Ред сидів на дивані, склавши руки на колінах. Виявилося, що Еббі зайняла нижні шухляди Реда. Її папери заполонили весь вільний простір: журнали, вірші, листи від «сиріт» і старих друзів, фотографії однокласників, батьків і незнайомих людей.

Усе це Стім виймав і передавав Реду, який переглядав папери уважніше. Лише самі фотографії зайняли купу часу.

— Та це ж Сью Елен Мор! — казав Ред. — Я не бачив її сто років.

Передивляючись фотографії, він затримався на одній, де Еббі сміялася, тримаючи за руку хлопця із сигаретою.

— Я закохався у неї з першого погляду, — сказав він сину. — Знаю, вона постійно розповідала про той день, коли вона закохалась у мене. «Це був прекрасний вітряний жовто-зелений вечір» — говорила вона, але це вже було, коли вона стала дорослою, а я… Я завжди був від неї у захваті. Це мій друг Дейн поруч із нею. Він першим їй сподобався.

Побачивши засушену у восковому папері фіалку, він спершу здивовано нахмурився, а потім усміхнувся, нічого не пояснивши.

Потім він довго роздивлявся аркуш паперу, аж поки зрозумів, що це список обіцянок на новий рік.

— Я буду рахувати до десяти, перш ніж кричати на дітей, — зачитав уголос Ред. — Я буду щодня нагадувати собі, що моя мати старіє і вона не вічна.

Папку з її віршами він відклав не переглядаючи, наче боявся, що це буде занадто боляче. Також він відклав її щоденники у червоно-чорних обкладинках.

Деякі речі викликали подив. Зморщена і вирівняна обгортка від шоколадки; маленький шматочок кори дерева у паперовому пакетику; дві жовті сторінки інформаційного бюлетеня з будинку для літніх людей у Кетонсвіллі.

— П’ять завдань перед смертю, — прочитав уголос Стім.

— Перед чим? — перепитав Ред.

— Смертю, — повторив гучніше Стім.

— І що ж там?

— Зовсім нічого про ритуальні послуги, — сказав Стім, передаючи батькові, — типу сказати людям, що ти їх любиш, попрощатися…

— Одного, Боже, прошу, щоб вона не просила святкувань, — промовив Ред, — у мене просто немає сил для святкування. ― Аркуш паперу впав на диван поруч із ним. Але Стім, здається, його не почув. Він вивчав папірець із розмитими надрукованими літерами, було помітно що це копія, він лежав у окремому конверті.

— Знайшов? — спитав Ред.

— Ні, тут щось…