Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Вона могла раптом згадати гіркий і неприємний запах, коли її мати смажила цибулю і зелений перець на вечерю. Еббі тоді була дитиною, яка плакала від голоду і втоми або просто хникала під вечір.

Вона могла вмить почути давно забуте гудіння дротів, коли тролейбус № 29 проїжджав по проспекту Роланда не зупиняючись. А якось без жодної причини вона згадала свого собаку Бінкі, який любив спати на двох лапах, гріючи ніс між ними. Це була наче подорож у минуле. Вона ніби їхала машиною часу, спостерігаючи з вікна за різними сценами свого життя. Одна історія, інша. А в її житті було так багато історій! Вітшенки кажуть, що у їхній сім’ї лише дві визначні історії. Еббі не могла зрозуміти, чому так мало? Чому слід обирати лише кілька історій, щоб розповісти про себе? У самої Еббі їх було набагато більше.

Довгий час вона хвилювалася через те, що її життя тече крізь пальці, як вода. От якби у неї був ще один шанс, вона прожила б своє життя уважніше, помічаючи всі деталі. Однак тепер вона зрозуміла, що і так завжди їх помічала, просто у якийсь момент забула, і от, будь ласка, усе знову почало повертатися до неї.

До речі, що це за вулиця? Вона якось не звернула уваги.

Вона зупинилася на тротуарі і подивилася навколо, Кларенс сів поряд. Зліва стояв будинок Гатченсонів із великим красивим деревом магнолії, наче з картинки. Це ж треба, як далеко вони зайшли, Кларенс уже мав би запротестувати. Еббі поклацала язиком, собака важко піднявся, здавалося, на плечах він ніс увесь світ — він так низько нахилив голову, що носом майже торкався землі.

— Зараз відведемо тебе додому, — сказала йому Еббі, — і ти зможеш подрімати.

І у цю мить — звідки лишень? — маленький комарик, тобто чихуахуа, пробіг на іншій стороні вулиці. Господаря не було видно, собака біг без повідця і навіть ошийника. Кларенс одразу підскочив, наче він лише вдавав, що втомився, і голосно гавкаючи стрибнув уперед, вирвавшись із рук Еббі. У неї враз пронеслося перед очима його життя: м’яке, пухке черевце і великі лапи цуценяти, те, як він любив бігати за м’ячем і приносити його у зубах, його щира радість, коли діти поверталися зі школи.

— Кларенс! — крикнула Еббі, але пес не звернув на неї жодної уваги. Вона кинулася за ним на дорогу, та у цей час щось, чого вона не помітила, щось велике, блискуче і металеве, їхало просто на неї.

«Ох, — подумала вона, — та це ж…»

Усе.

Вітшенки не помирають» — таке було сімейне вірування. Звісно, вони ніколи не казали про це вголос, адже це звучало б надто самовпевнено. Не кажучи вже про те, що не-Вітшенки могли б зауважити, що Лінні і Джуніор усе-таки померли. Але це було так давно. Ред залишився єдиним у сім’ї, хто пам’ятав цю подію (Меррік ніхто не брав до уваги). Але зараз Ред був сам не свій. Це була лише його оболонка — він ходив довкола у старих капцях, неголений, із порожнім поглядом. Усі подумали, що йому на один день взагалі мову відібрало, але потім з’ясувалося, що він забув одягнути слуховий апарат.

Еббі померла у вівторок, у середу здійснили кремацію, як вона того хотіла. Але похорон відклали аж до понеділка. Так вирішили зробити для того, щоб усі зібралися з думками і вирішили, як його проводити. Ніхто з них ніколи не мав такого досвіду, окрім Нори, але її досвід їм не підходив.

Насправді відкладати похорон — помилка, оскільки вся родина залишалася у підвішеному стані.

Вони ходили по будинку, пили каву, відповідали на телефонні дзвінки, зітхали, сварилися, приймали від сусідів накриті плівкою готові страви, розповідали смішні історії про Еббі, після яких слід було б сміятися, але всі плакали. Обидва Г’ю приїхали, щоб підтримати своїх дружин. Стім теж був удома, він попросив на роботі, щоб йому телефонували на мобільний у разі потреби. Ред роботою взагалі не цікавився. Онуки продовжували ходити до школи, але ввечері приходили додому вражені і налякані. Маленький Сем сидів удома цілий день із дорослими, тому трохи нудився. Він відмовився ходити на горщик (що і в найкращі часи справжня мука), і почав влаштовувати істерики. Коли Нора дуже спокійно запитала, що його бентежить, він відповів, що хоче пограти із Кларенсом. Від його відповіді всі здригнулися.

— Ти маєш на увазі Бренду, — відповіла Нора. — Сину, Бренда тепер з Ісусом.

— Я хочу, щоб він повернувся від Ісуса.

— Вона, — виправила Нора, — ти хочеш, щоб вона повернулася додому. Але їй зараз краще там.

— Вона була старенька, — сказав Стім.