Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Вона допомогла йому підвестися і вони разом попрямували до дверей.

Залишилася тільки Сьюзан, вона подала Дженні паперові серветки.

— Дякую, — коротко відповіла Дженні, відірвала необхідну кількість паперу та змочила рану.

— Перш за все нам слід промити рану і подивитися, чи потрібно тобі накладати шви, — сказала вона Денні, — сиди і не рухайся.

— Мені не потрібні ніякі шви, — огризнувся Денні і сів на стілець. Дженні нахилилася над братом та притиснула рушник до скроні, тим часом Сьюзан сиділа поруч і тримала батька за руку.

— Гм, — сказала Дженні і уважно подивилася на поріз Денні. Вона замінила рушник новим і знову притисла його до скроні.

— Ай! — скрикнув Денні.

— Г’ю? Де аптечка? — запитала Дженні.

— Несу, несу, — відізвався Г’ю, заходячи до кухні. Він про­cтягнув дружині металеву коробку, схожу на ящик рибалки. Дженні швидко її узяла.

— До речі, любий, піди скажи іншим, щоб вони не дали Стіму заснути, добре? Не чіпай це, — сказала вона Г’ю, який нахилився і почав збирати розбиту тарілку.

— Ми маємо впевнитися, що він не втратить свідомість, ти мене зрозумів?— Дженні завжди була авторитетною особою під час кризових ситуацій. Її чорний хвостик високо підскочив, коли вона рвучко розвернулася у бік Денні, Г’ю швидко покинув кухню. Щойно за ним зачинилися двері, Денні сказав:

— Я присягаюся, це була не моя вина.

— Справді?

— Так, ти маєш мені довіряти.

— Сьюзан, знайди мені «Неоспорін».

Сьюзан підняла очі на Дженні, але продовжувала сидіти на місці.

— Це мазь, вона в аптечці, — повторила Дженні. Вона замінила серветки біля скроні Денні, викинувши старі. Сьюзан відпустила руку батька і підійшла до аптечки, на плечі блузки залишилися невеличкі плями крові.

— Ми мили посуд, — почав розповідати Денні, — усе було мирно, а потім Стім налетів на мене, бо я сказав, що він може повернутися до себе додому.

— Так, можу собі уявити, — відповіла Дженні.

— Як це зрозуміти?

Дженні викинула використані серветки у смітник та взяла з рук Сьюзан «Неоспорін».

— Не рухайся, — сказала вона Денні і намазала його скроню. Денні сидів тихо й уважно дивився на свою сестру.

— Коли ти вже припиниш, Денні? Змирися вже! Досить!

— Із чим змиритися? Це він почав!

— А ти не думаєш, що кожен відчуває… образу? Сам Стім, наприклад! Знаєш, я теж заздрю, якщо так подумати. Тато виділяє Стіма набагато більше, ніж мене, хоча я теж непоганий працівник! Постійно повторює, що весь бізнес дістанеться йому, наче мене і не існує, наче я взагалі нічого не вмію робити сама, і чоловіки мають мені показувати, як і що робити. Але знаєш, Денні, справа у тім, що Стімові ніколи ніхто не показував, як робити. Він наче народився, знаючи все. Він може розібратися в усьому без інструкцій. І він справді заслуговує бути головним.

Денні роздратовано пирхнув, Дженні нічого на це не відповіла.

— Подай мені пластир, — звернулася вона до Сьюзан, — якщо, звісно, він у нас є, це було б чудово.

Сьюзан довго копирсалася в аптечці, мабуть, там був безлад. Вона відкладала у сторону різні речі: ножиці, пінцет, рулон марлі, пляшечку оцту, який використовують при опіку від медузи, нарешті дістала коробку з пластирем.

— Дуже добре, — сказала Дженні. Вона дістала кілька штук, розклала на столі, потім взяла ще один.

— Кілька штук допоможуть, у цьому секрет, — звернулась Дженні до Денні, — не ворушися.

— Мене не хвилює, що він стане головним у сімейному бізнесі, — повернувся до розмови Денні, — я точно не хочу цим займатися. Річ у тім, що батько ніколи не задоволений нами, власними дітьми, нас троє, хай Бог милує! Ти сама сказала: ти маєш керувати. Ти, Вітшенк! Але ж ні, татові треба було знайти когось чужого, не з нашої сім’ї.

— Але тато нікого не шукав, — спокійно відповіла Дженні. Вона приклеїла перший пластир і потягнулась за другим. — Він не обирав Стіма для нашої сім’ї, просто так сталося.

— Знаєш, я все життя відчував себе непідходящим, — сказав Денні, — наче я якийсь… неправильний, наче мені чогось бракує. Але знаєш, Дженні, коли я працював улітку у Міннесоті, мій начальник говорив, що у мене гарне чуття. Ми встановлювали шафи, і я вигадав такий дизайнерський план, який мій бос назвав фантастичним. Він навіть запитав, чи не хочу я у майбутньому виготовляти меблі. Він казав, що у мене є талант. Чому ж мій батько цього не бачить?

— А далі що трапилося?

— Що ти маєш на увазі?

— Щодо того, щоб виготовляти меблі у майбутньому?