Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Він завжди брав її за руку, не переплітаючи пальців. У підлітковому віці вона чула від своїх подруг про те, що коли хлопець (наприклад, у кіно) переплітає пальці, то це означає щось більше, ніж дружба.

Але вона думала так до появи Реда.

Може, вони з Редом помруть разом, в одну мить. Скажімо, у літаку. Пілот за кілька хвилин до катастрофи зробить оголошення, щоб дати всім можливість попрощатись одне з одним. Але вони нікуди не літають, тому це неможливо.

— Річ у тім, що після смерті, — сказала вона якось Дженні, — ти все одно не побачиш, як усе буде. Ти не знатимеш, який він, той кінець.

— Але ж мамо, кінця немає, — відповіла Дженні.

— Так, знаю, — тихо мовила Еббі.

У теорії.

Десь глибоко в душі Еббі вірила, що світ не існуватиме без неї. Так, люди люблять самообман. Складно змиритися з тим фактом, що ти нікому більше не потрібен. Діти виросли, клієнти зникли, щойно вона пішла на пенсію. (Хоча стосовно останніх здавалося, що їхні потреби невичерпні — спільнота розпадалася швидше, ніж вона встигала збирати її докупи. Вона відчувала, що пішла якраз вчасно). Навіть її «сироти», як їх називала її родина, ― уже нікого немає: Отрі померла від наркотиків, містер Дейл — від серцевого нападу, а різні іноземні студенти або повернулися додому, або ж призвичаїлися до життя тут і почали самі готувати вечерю до Дня подяки.

Раніше Еббі завжди була у центрі всіх подій. Вона знала таємниці кожного. Лінні зізналася, що вони з Джуніором були у своїх сім’ях білими воронами. Денні абсолютно спокійно сказав їй, що Сьюзан не його дочка, коли Еббі здивувалася карим очам дівчинки. Усі довірені їй таємниці вона зберігала навіть від Реда. Еббі була людиною слова. Люди були б здивовані, коли б дізналися, скільки інформації вона тримає у своїй голові!

— Ти завдячуєш своєю роботою мені, — мала б сказати вона своїй дочці Дженні. — Твій батько був страшенно проти того, щоб жінка працювала на будівництві, але я його переконала.

Якою ж була спокуса розкрити цей секрет! Але вона мовчала.

А тепер вона була настільки непотрібною, що власні діти вирішили віддати їх з Редом до будинку для літніх людей. Слава Богу, що до цього не дійшло! Краще вже жити з Норою, ніж у тому притулку. Краще навіть терпіти місіс Ґерт. Вони так швидко її позбулися, а у неї, мабуть, теж була власна сумна історія. Не те щоб Еббі була колекціонером сумних історій, та все-таки.

— Амандо, — запитала якось Еббі у дочки, — а місіс Ґерт отримала якусь компенсацію при звільненні?

— Яку ще компенсацію, мамо, вона ж була у тебе всього дев’ять днів.

— Усе одно, — відповіла Еббі, — вона ж хотіла як краще. І ви всі хотіли як краще, коли наймали її. Ви ж не думаєте, що я невдячна?

— Ну, оскільки ви з татом рішуче відмовилися від притулку для літніх людей із незрозумілих причин…

— Але подивися на цю ситуацію нашими очима. Упевнена, у таких закладах є свої соціальні працівники, які займаються такими пацієнтами. Ми з татом стали б об’єктами соціальної роботи, можеш собі таке уявити?

Але Аманда відреагувала на ці слова зовсім не так, як очікувалося.

— Мамо? Пацієнти? Об’єкти? Хай Бог милує! От як ти ставилася до своєї роботи всі ці роки?

Інколи Аманда висловлювалася надто різко.

Серед двох дівчат м’якшою була Дженні. (Еббі знала, що слід припинити називати їх дівчатами, але це було б дивно — називати своїх дітей «жінками» або «чоловіками».)

Дженні була слухняною і скромною, їй бракувало в’їдливості Аманди. Але Еббі вона не довіряла. Це було страшним ударом для Еббі, коли вона попросила Денні приїхати і допомогти після народження Александера. Вона мала попросити Еббі, мати ж була поруч!

А Денні? Чому він не сказав, що закінчив університет? Він, мабуть, кілька років ходив на заняття, працюючи на своїх численних роботах, і так жодного разу про це і не обмовився. Чому? Бо хотів, щоб вона продовжувала за нього переживати, не хотів знімати її з «гачка» уваги. Тож коли він заявив як ні в чому не бувало, що закінчив університет, це було наче плювок в душу. Вона розуміла, що повинна пишатися сином, але відчувала гірку образу.

Є таке у батьків проблемної дитини, про що вони ніколи не кажуть уголос: неймовірне полегшення, коли дитина виростає нормальною. Але що робити з гнівом, який ти відчував усі ці роки?

Насправді справи у Денні йшли не так і чудово навіть зараз. Еббі не могла зітхнути з полегшенням. Хіба він не повинен шукати роботу? Може, заміняв би викладачів. Чи і сам викладав би. Він же не думає, що допомагати по дому може бути його основним заняттям у житті? Або вважати зарплатою ті гроші, що вона дає йому для покупок (кілька двадцяток) і не забирає решти?