Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Учора вона запитала:

— Що там із твоїми речами? Ти ж, мабуть, привіз не всі. Ти склав їх у гараж?

— Не хвилюйся, — відповів Денні, — вони залишилися у моїй старій квартирі.

— То ти досі вимушений платити за оренду квартири?

— Ні, це лише одна кімната над гаражем. Жінка, яка здавала мені квартиру, не проти, що я тримаю там свої речі.

Це було дуже дивно. Чому це раптом люди не проти того, щоб чиїсь речі стояли у кімнаті безкоштовно? Стільки всього дивного у його житті.

А можливо, насправді у нього все просто, й Еббі лише драматизує, пригадуючи попередній досвід з Денні — його постійні відмовки, брехня, підозрілі алібі.

Минулого тижня вона постукала у двері його кімнати, щоб попросити купити для неї декілька вітальних листівок. Вона подумала, що він дозволив їй увійти, але помилилася: він розмовляв по мобільному телефону.

— Ти знаєш, що так, — казав він. — Як мені змусити тебе повірити? — У цей момент він повернув голову і побачив Еббі, вираз обличчя відразу змінився.

— Що ти хочеш? — запитав він Еббі.

— Я почекаю, поки ти завершиш розмову, — відповіла Еббі.

— Мені треба йти, — миттю сказав Денні у слухавку і швидко відключився.

Якщо Денні говорив з дівчиною — жінкою — Еббі була б щиро за нього рада. У всіх має бути хтось у житті. Але все одно було дуже образливо, що Денні ніколи не розповідав про цю людину. Чому він усе тримає в таємниці? Йому, мабуть, приносить велике задоволення бути відмінним від інших. Плисти проти течії. Це наче його хобі.

Іноді Еббі думала, що через усі свої переживання за Денні вона пропустила життя інших своїх дітей. Звісно, вона не нехтувала ними, але помічала, що більше уваги завжди приділяла Денні. І це тоді як сам Денні завжди вважав себе недооціненим!

Недавно, переглядаючи пошту, Еббі у якийсь момент зрозуміла, що Денні до неї говорить.

— Гм, — сказала вона, відкриваючи конверт, — управління капіталами приватних суб’єктів. Правда ж, звучить жахливо?

— Ти мене не слухаєш, чорт забирай! — сказав Денні.

— Я слухаю.

— Знаєш, коли я був малим, мені хотілося тебе викрасти, щоб ти приділяла увагу лише мені.

— О, Денні, я приділяла тобі дуже багато уваги! Твій батько каже, що навіть більше, ніж треба.

Денні схилив набік голову.

Вона не лише приділяла йому забагато уваги, а і потай любила більше, ніж інших дітей. Він був сповненим життя, таким енергійним. Цим він нагадував її колишнього хлопця, бунтаря Дейна Квіна, який через це загинув багато років тому в автокатастрофі. Їй завжди подобалося нестандартне мислення Денні. Минулого місяця, скручуючи брудний килим у дитячій кімнаті, Денні раптом зупинився і сказав:

— Ти колись думала про те, якими зарозумілими були ці східні ткачі килимів? Вони вважали, що повинні навмисне зробити якусь помилку, щоб не змагатися із самим Богом. Наче якби вони спеціально не змушували себе помилитися, то робили б усе ідеально!

Еббі голосно засміялася у відповідь.

Можливо, коли Денні виросте, завжди думала Еббі, він пояснить, чому у дитинстві був таким злим. Але коли він виріс і Еббі нарешті запитала у нього про причину гніву, Денні відповів, що і сам не знає, чому був таким.

Еббі зітхнула і подивилася на хлопчика, який йшов до школи, зігнувшись під вагою великого портфеля.

Цей ґанок був не стільки довгим, як широким — розміром з невелику вітальню.

Щойно почавши тут жити, вона замовила набір плетених меблів медового кольору, щоб вони пасували до гойдалки: низький стіл, диван та два крісла — і встановила їх по колу, щоб усі сиділи одне напроти одного і розмовляли. Але ніхто не хотів сидіти у колі, усі розвертали крісла на вулицю, з часом крісла переставили по обидва боки дивану, і люди дивилися на вулицю, а не одне на одного.

Еббі вважала, що це яскрава ілюстрація її ролі у сім’ї. У неї було своє бачення, свої ідеї, як усе має бути, але кожен робив так, як подобалося саме йому.

Еббі подивилася крізь дерева і помітила білу пляму: світлу гриву Гейді, яка бігла додому. За нею спокійно йшла Нора з візком. Не задумуючись, Еббі зістрибнула з гойдалки, наче молода, і прослизнула до будинку.

У коридорі досі пахло кавою і тостами, що завжди було для Еббі ознакою домашнього затишку, але зараз чомусь викликало відчуття клаустрофобії. Вона швидко піднялася нагору сходами. Її вже не було видно, коли візочок Семі під’їхав до дверей.

Двері її кабінету — тепер кімнати Денні — були зачинені, за ними ― повна тиша. Його графік так і не вирівнявся, і досі Денні лягав і прокидався останнім. Він спускався о десятій чи одинадцятій годині ранку у своєму пошарпаному одязі — оливково-сірій футболці і поношених штанях кольору хакі, з пом’ятим від подушки обличчям і масним волоссям. Хай Бог милує!