Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Наскільки я знаю, добре.

— Ви бачитеся?

— Ні.

— Ти зустрічаєшся з кимось ?

— Чи зустрічаюсь я з кимось? Це ви про що?

— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі. У тебе є жінка чи дівчина?

— Та наче ні, — відповів Денні. А коли вже всі вирішили, що розмову завершено, Денні додав: «Гляньте на мене, невже я гарна партія?».

— А чому ні? – здивувалася Дженні.

— Ну, я справляю враження страшенного ледацюги. Тобто, у мене немає неймовірної кар’єри, та…

— Не вигадуй дурниць, багато жінок можуть закохатися у тебе.

— Ні, насправді часи не змінилися. Батьки так само хочуть видати своїх красунь за чоловіків із великими статками та палацами. А коли ти зустрічаєшся із жінкою, вона неодмінно хоче знати, чим ти заробляєш собі на життя, це їхнє перше питання.

— Але ж ти викладач! Чи заступник викладача.

— Ага, — відповів Денні.

Маленька дівчинка пробігла повз них до води — то була онука сусідів, тому всі троє глянули у бік, звідки ті зазвичай йшли до пляжу . Вони несли рушники, розкладні стільці, а також охолоджувачі з пінопласту.

Сусіди зупинилися десь за двадцять кроків від Вітшенків. Двоє дорослих розклали стільці та сіли, споглядаючи дивовижний вид океану, онук разом із другом пішли до дівчинки, яка стрибала на березі під час прибою.

— Цікаво, ми колись дізнаємося, чи справді вони приїжджають сюди лише на один тиждень? — спитала Аманда. — Може, вони тут ціле літо.

— Ні, — відповіла Дженні. — Ми ж бачили, як вони під’їхали минулого разу, ти забула? Із валізами, приладдям для пляжу.

— Може, вони залишаються ще після того, як ми їдемо.

— Може і так, однак мені подобається думати, що вони їдуть тоді, коли і ми. Вони, мабуть, кажуть так само, як і ми: планують приїхати на два тижні, але потім вирішують, що два тижні — це занадто. Тому щороку вони приїжджають на один тиждень, і через п’ятдесят років ми будемо так само сидіти і розмовляти. Дженні заговорила, як стара бабця: «Дивіться це ж сусіди, і їхній онук тепер уже має свого онука!»

— Цього разу вони принесли із собою ланч, — сказав Денні. — Можемо піти подивитися, що там у них.

— А якщо ми зараз підемо і познайомимося з ними? — запропонувала Дженні.

— Це буде тотальне розчарування, — відповіла Аманда.

— Чому це?

— Тому що виявиться, що у них якесь нудне прізвище, типу Сміт або Браун. Працюють вони, скажімо у рекламі, або продають комп’ютери, або займаються консалтингом. Неважливо, де б вони не працювали, усе одно це буде великим розчаруванням. Вони люб’язно скажуть нам, що раді знайомству і що вони завжди думають, чи приїдемо ми наступного літа. А потім ми скажемо їм свої нудні імена і посади.

— А ти думаєш, вони про нас думають?

— Звичайно.

— Цікаво, а ми їм подобаємося?

— А може бути інакше? — відповіла жартівливо Аманда, але не усміхнулася. Вона продовжувала дивитися на сусідів із серйозним виразом обличчя, наче не була впевнена у чомусь. Справді, а чи вважали вони Вітшенків привабливими? Цікавими? Їм подобалося, що їх так багато і що вони всі такі близькі? А може, вони помітили якусь приховану тріщину, якусь разючу зміну, дратівливу тишу чи напругу? Що вони думали про них? Що вони сказали б, якби Вітшенки у цю мить підійшли до них і запитали?

* * *

Упродовж багатьох років у родині склався такий звичай: щовечора у відпустці мили посуд чоловіки. Вони випроваджували з кухні жінок, запевняючи, що і так уже знають, куди що складати. Потім Денні наповнював мийку гарячою водою, Стім брав рушник, а чоловік Дженні розкладав усе по місцях і витирав столи. Ред міг принести декілька тарілок з їдальні, а потім сідав за стіл з пивом і дивився, як усі працюють. Чоловіка Аманди зазвичай ніколи не було під час цього дійства, оскільки вони майже завжди їли у місті. В останній вечір, у четвер, прибирання було інтенсивним. Усі залишки їжі були викинуті, полички холодильника помиті та спустошені.

Г’ю Дженні перебував у своїй стихії.

— Це викидати! Так, це також! — командував він, побачивши Стіма з мискою капусти. — У жодному разі не везти цю капусту до Балтимора, — кричав Г’ю.

Усі подивилися на Реда, який, як і його сестра, не любив марнотратства; однак він сидів тихенько і читав журнал, не помічаючи їхньої розмови.

— То які плани на завтра? — запитав Денні. — Ми їдемо на світанку?

— Так, мені потрібно виїхати якомога раніше, адже на мене чекає купа роботи, а на відповідачі численна кількість повідомлень від колег,— відповів Г’ю.