Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Це було дуже смішно, ця величезна кількість речень, що починалися зі слів: «У цьому будинку…».

У цьому будинку вони ніколи не ходили босоніж, у цьому будинку вони одягали найкращий одяг, щоб поїхати трамваєм у центр міста, у цьому будинку вони щонеділі відвідували протестантську церкву св. Давида, за будь-якої погоди. «Цей будинок» означало «ця сім’я» ― ці два поняття були тотожними.

Проте одна річ залишалася загадкою: навіть за балакучості свого діда, онуки так і не знали про нього нічого. Ким він був? Звідки прийшов? Звідки взялася Лінні?

Ред повинен був мати якісь здогадки. Або принаймні його сестра, адже жінки завжди більше цікавляться таким, ніж чоловіки. Але ж ні: ні Ред, ні Меррік нічого не знали (якщо, звісно, їм вірити). Тож онуки так і не могли дізнатися правду, оскільки Джуніор і Лінні померли ще до того, як першому з них виповнилося два роки.

Також онуків цікавило: Джуніор був нестерпним чи симпатичним, хорошим чи поганим? Відповідали по-різному.

З одного боку, його честолюбство завжди бентежило всю родину. Вони здригалися, коли чули про те, як він намагався наслідувати людей, вищих за соціальним статусом. Проте якщо враховувати його скрутне становище і те, що він усього досягнув сам, залишалося лише розвести руками і сказати: «Ну гаразд…».

— Не існувало жодної людини схожої на нього, — розповідав дітям Ред. — Він був нестерпним і гарним, хорошим, і поганим.

Звісно, така відповідь їх не задовольняла.

* * *

Отже, це була перша сімейна історія — про Джуніора і про те, як Вітшенки опинилися на вулиці Боутон. Друга історія була про Меррік.

Меррік, без сумніву, була «дочкою свого батька». У дев’ять років вона винайшла власний спосіб перейти з простої школи до приватної.

Пізніше, коли Ред навчався у Мерілендському університеті, намагаючись реалізувати своє покликання і працювати згодом у будівельній фірмі свого батька, Меррік у коледжі Брін Мор училася, як піднятися над своїм походженням. Під час зимових канікул вона каталася на лижах із друзями, улітку — ходила під вітрилами. У своїх розмовах вона використовувала слова «божественний» і «смачний» (коли йшлося не про їжу). Ви можете уявити, щоб її батьки так розмовляли?! До того часу вона встигла значно від них віддалитися.

Найкращою подругою Меррік на той час (десь із 4 класу) була Пукі Вандерлін, яка також навчалася у коледжі Брін Мор. Навесні 1958 року, коли обоє дівчат закінчували школу, Пукі заручилася з Вальтером Баррістером ІІІ, відомим як Трей.

Трей також був із Балтимора, випускник Ґілмана та Принстона, і тоді він працював на сімейній фірмі, де займався фінансами. Тож на літніх канікулах, коли Меррік і Пукі приїздили додому і сиділи зі своїми друзями на терасі біля будинку Вітшенків, курячи сигарети Pall Mall і говорячи про те, як їм нудно, Трей зазвичай також був із ними. Напевно, він мав гнучкий графік роботи.

На той час Ред працював у підрядника і коли він повертався додому о четвертій годині, завжди бачив Трея (з білим піджаком на плечі та у туфлях на босу ногу; уперше Ред помітив таку моду, шкода, що не востаннє) і всіх інших друзів на подвір’ї. Потім вони йшли гуляти невідомо куди і робили незрозуміло що. Оскільки цю історію розповідав дітям Ред, ніхто й справді не знав, що робили друзі Меррік. Можливо, йшли у кіно, а потім у кафе чи на танці, а потім пізно ввечері знову поверталися на терасу Вітшенків.

Оскільки це була велика тераса, усі сиділи там, навіть коли йшов дощ. Вони говорили не дуже голосно, проте їх було чудово чутно у двох кімнатах: у спальнях батьків і Реда. Частенько Ред відчиняв вікно і кричав униз: «Гей, хлопці, декому завтра дуже рано вставати!».

А батьки ніколи не мали нічого проти. Джуніор, мабуть, світився від щастя: усі ці вишукані хлопці та дівчата сидять на його терасі, тоді як їхні батьки ніколи не запрошували їх з Лінні до себе.

Саме того літа, наприкінці навчання в університетах, молоді мали одружуватися. Меррік у той час зустрічалася з двома хлопцями одночасно, але жодного з них Ред добре не знав. Вони були старшими на кілька років і постійно змінювали один одного, тому Ред їх плутав. До того ж, він не вірив, що Меррік справді подобалася цим хлопцям. Вона була незграбною, занадто худою, зі щелепою, що краще личила б чоловікові, а не жінці. А ще того літа у неї була нова модна зачіска, що зовсім їй не пасувала: з одного боку волосся стирчало, наче на нього постійно дув сильний вітер, а з іншого— було занадто притиснуте до голови. Але Тінк, чи Бінк, як там тих хлопців звали, справді були у захваті від цієї дівчини. І якщо вони і називали її жердиною, то лише для того, щоб привернути її увагу.