Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Терпіння у сім’ї Вітшенків завжди відігравало вирішальну роль, саме воно стало темою двох визначних історій. Вони терпляче чекали, коли до них прийде те, чого вони хотіли. «Слід дочекатися слушного моменту» ― як часто говорили і Джуніор, і Меррік (коли вона хотіла про це говорити). Хтось більш скептичний міг би сказати, що в обох історіях Вітшенками керували заздрощі, але людина, яка б знала цю родину дуже добре (на жаль, такої особи не було) у цих історіях помітила б інший бік. Поглянувши на результат, можна побачити, що насправді ці історії закінчувалися розчаруванням.

Джуніор урешті-решт отримав свій будинок, але це не зробило його таким щасливим, було помітно, що він дивиться на дім спантеличеним і розчарованим поглядом. Решту свого життя він провів постійно модернізуючи будинок, намагаючись таким чином привернути увагу сусідів, які ніколи його не помічали. Сусідів, які, як виявилося згодом, йому навіть не подобалися.

Меррік, своєю чергою, отримала чоловіка, але він був холодним, чужим, а на додачу пив і тоді ставав грубим і балакучим. У них не було дітей, а весь свій час Меррік проводила одна на курорті в Італії, тікаючи від свекрухи, яку не любила.

Однак сім’я вдавала, що не помічає цього розчарування. Ще одна сімейна забаганка — удавати, що все добре. А може зовсім і не забаганка. Може, це ще один доказ того, що Вітшенки таки справді нічим не особливі.

Із першого ж дня 2012 року почалися зникнення Еббі. На Новий рік Стім привіз до них із Редом своїх трьох синів, щоб вони разом із дружиною Норою змогли піти на новорічну вечірку. Стім прийшов по хлопців лише о десятій ранку наступного дня. Як і завжди у їхній сім’ї, перед тим як зайти, він постукав у двері.

— Привіт, — вигукнув Стім і зупинився у вітальні, прислуховуючись до голосів. Усе, що він почув у відповідь — гомін дітей на терасі.

— Привіт, — повторив він цього разу вже дітям.

Хлопці сиділи на килимку навколо настільної гри, троє світловолосих малюків різного віку.

— Тату, — відразу почав жалітися Піт, — скажи Сему, що він не може з нами грати. Він ніколи не ставить фішку на місце!

— Хлопці, а де ваша бабуся? — перебив його Стім.

— Не знаю. Тату, то ти йому скажеш? Він ще й фішку сильно вдарив, так, що вона під диван заскочила.

— Бабуся сказала , що я теж можу пограти, — відповів Сем.

Стім повернувся у вітальню і голосно покликав батьків: «Тату? Мамо?».

Тиша.

Тоді він зайшов на кухню, де й побачив батька. Той сидів за столом, пив каву і читав газету The Baltimore Sun. Останнім часом Ред недочував, тому він відірвався від газети і помітив Стіма лише тоді, коли той близько підійшов до нього.

— Із Новим роком, сину!

— Із Новим роком.

— Як пройшла вечірка?

— Дуже добре, дякую. А де мама?

— Ох, десь у будинку. Налити тобі кави?

— Ні, спасибі.

— Точно? Я щойно зварив!

— Ні, не хочу.

Стім підійшов до задніх дверей і виглянув надвір. Там самотньо виднілося дерево кизилу і більше нічого. Він повернувся.

— Знаєш, тату, доведеться звільнити Гільєрмо, — сказав він.

— Що?

— Гільєрмо , — голосно повторив Стім, — ми повинні його звільнити. Де Онтей розповів, що той знову прийшов у п’ятницю на роботу з похмілля.

Ред хмикнув собі під ніс, а потім швидко склав газету.

— Що ж, сину, є багато інших хлопців, яким справді потрібна робота.

— Діти добре поводилися? — запитав Стім.

— Так, добре, — усміхнувся Ред.

— Дякую, що посиділи з ними. Я піду зберу їхні речі.

Стім повернувся до вітальні і піднявся сходами до кімнат, що раніше належали його сестрам.

Тепер тут стояли двоярусні ліжка, а підлога була закидана іграшками та наспіх знятими дитячими піжамами, а ще ― коміксами та рюкзаками.

Стім почав пхати одяг до рюкзаків, не розбираючись, де чиє. Зібравши речі, він перекинув рюкзаки через плече і вийшов у коридор. Знову гукнув: «Мамо?».

Заглянув до спальні батьків. Жодного натяку на Еббі, ліжко охайно застелене, двері у вбиральню відчинені, як і скрізь на цьому поверсі, U-подібний хол — стара кімната Денні, яка тепер була кабінетом Еббі, дитячі вбиральні, колишня кімната Стіма. Він поправив рюкзаки на плечі і спустився вниз.

— Усе, хлопці, збирайтеся й одягайте куртки. Семе, де твоє взуття? — звернувся він до синів.

— Не знаю, тату.

— То знайди його.

Стім повернувся до кухні. Ред наливав собі ще одну чашку кави.

— Тату, ми вже їдемо, — сказав син, але Ред ніяк не відреагував. — Тату? — повторив Стім, цього разу голосніше.