Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Га? А, так-так, переказуй Норі вітання з Новим роком.

— Добре, подякуй мамі від нас, добре? Вона що, поїхала у справах?

— На що вона не мала права ?..

— У справах! Тату, мама поїхала вирішувати якісь питання?

— А, ну що ти, ні! Вона тепер не водить машину.

— Не водить? — здивувався Стім, — але ж вона їздила машиною минулого тижня!

— Ні, не їздила.

— Тату, згадай, вона возила Піта на виставу до школи.

— Це було місяць тому, відтоді вона й не водить.

— Чому?

Ред лише стенув плечима.

— Щось трапилося, тату?

— Думаю, так.

Стім поставив рюкзаки на стіл.

— Розповідай, — наказав батьку.

— Вона не хоче казати, аварії точно не було, та й машина в порядку, але зайшовши додому, вона повідомила, що більше не хоче водити.

— Приїхала додому звідки? — запитав Стім.

— Із вистави Піта.

— Господи, — злякано сказав Стім.

Син із батьком обмінялися тривожними поглядами.

— Мабуть, треба продати її машину, — почав розмірковувати батько, — але ж тоді залишиться тільки мій пікап. А якщо вона передумає?

— Якщо вона так вирішила, то не треба змінювати думку.

— Сину, але ж твоя мати не така вже й стара. Наступного тижня їй виповниться лише 72 роки!

Стім пройшов через кухню і відчинив двері підвалу, хоч світло внизу було вимкнено.

— Мамо, ти там? — погукав він.

Тиша.

Стім зачинив двері і знову вийшов на веранду разом із Редом.

— Хлопці, — сказав Стім, — я хочу дізнатися, де ваша бабуся.

Діти сиділи на тому самому місці, без курток, Сем усе ще був у шкарпетках. У відповідь вони лише безпорадно глянули на батька.

— Вона була на кухні, коли ви спустилися вниз? — спитав Стім. — Вона готувала для вас сніданок?

— Ми нічого не їли, — повідомив Том.

— Що? Бабуся не приготувала вам сніданок? — здивувався батько.

— Вона запитала, що ми хочемо на сніданок: тости чи пластівці і пішла на кухню готувати.

— Чому завжди Том та Піт їдять на сніданок фруктові снеки? Я теж такі хочу, але їх лише два в упаковці, так нечесно! — пожалівся Сем.

— Усе чесно, ми з Томі старші, тому і їмо їх, — відповів Піт.

Стім повернувся до Реда і побачив його напружений погляд, із виразу обличчя було помітно, що батько не зрозумів жодного слова.

— Її не було тут під час сніданку, — сказав йому Стім.

— Давай перевіримо нагорі, — запропонував Ред.

— Я там уже перевіряв, — відповів Стім.

Проте вони знову піднялися нагору. Як люди, які шукають свої ключі знову і знову на тому ж місці, не вірячи, що їх там немає, вони по кілька разів перевірили всі кімнати. У дитячій вбиральні на них чекали лише розкидані зубні щітки, розбризкана зубна паста та іграшки для ванни.

Потім ще раз зайшли у її кабінет. Еббі тихо сиділа на канапі, повністю вдягнена і у фартуху.

Її не було видно з коридору, але ж вона мала чути, як Стім кликав її. Собака спокійно лежав біля її ніг.

Коли батько з сином зайшли до кімнати, обоє, Еббі і собака, повернулися до них.

— О, привіт, — промовила Еббі.

— Мамо, — здивовано почав говорити Стім, — ми всюди тебе шукали.

— Гм, вибач . Як пройшла вечірка?

— Добре, дякую. Ти що, не чула, як ми тебе гукали? — продовжував допит Стім.

— Ні, мабуть, не чула, вибач!

Ред насилу піднявся сходами, тому важко дихав. Стім повернувся і подивився на батька.

— Люба, — вимовив Ред, прибравши руку з обличчя.

— Що трапилося? — запитала Еббі, але її голос був неприродно веселим.

— Ти нас налякала, — відповів він.

— Дурниці! Вигадаєте собі таке, — відказала Еббі й акуратно розправила фартух.

Ця кімната стала її кабінетом, коли Денні поїхав із дому, тут вона зберігала робочі файли, які час від часу переглядала, або телефонувала у справах.

Навіть після виходу на пенсію Еббі поверталася у цю кімнату почитати, чи написати вірш, чи просто побути на самоті. Вбудована шафа, у якій Лінні зберігала приладдя для шиття, тепер була заповнена журналами Еббі, картками та листівками, які робили її діти, коли були маленькими.

Одна стіна була повністю завішана старими фото, рамки так щільно притискались одна до одної, що на стіні вже не залишилося вільного місця.

— Як ти дивишся на ці фото?— запитала якось матір Аманда. — Як ти можеш на них дивитися?

— О, та мені й не треба, — відповіла Еббі без будь-якого сенсу.

Зазвичай Еббі сиділа за столом біля вікна, ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа на канапі, адже її використовували як додаткове місце для гостей, які залишалися на ніч.