Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Двічі перевірив замок, який змастив усього тиждень тому. Він міг приїхати на кілька годин, відмикаючи двері власним ключем, коли нікого не було вдома. Будь-яке занедбання у будинку викликало у ньому шквал емоцій: малесенька тріщина на рукомийнику у ванній кімнаті або штукатурка, що відкололася. Він поводився так, неначе він здає цей будинок, а орендарі його псують.

Один із перших спогадів Реда ― йому тоді було два чи три роки — про те, як він хотів вилізти з батькового автомобіля, у той час як місіс Брілл перелякано стояла на задньому подвір’ї, накинувши на плечі кардиган.

— Коли ви зайдете, то нічого не почуєте, — тонким голосом кричала вона, — але не сумнівайтеся, воно точно там!

Виявилося, що «воно» — це білка на горищі, згадував Ред.

Удома Джуніор розповів цю історію дружині.

— Вона була такою наляканою, Неллі, уявляєш? — казав він. — Вона вважає, що кожна тварина може її з’їсти. А ще їй завжди тхне газом, і до того ж, вона завжди боїться, що їх обікрадуть. Пограбування! На вулиці Боутон!

Найбільше вбивало те, що місіс Брілл не любила цей будинок. Скаржилася, що він розташований далеко від центру і вона сумує за своєю старою квартирою, від якої було рукою подати до жіночого клубу. І хоча на проспекті Роланд був один жіночий клуб, це зовсім не те.

Погіршувало ситуацію ще й те, що містер Брілл часто був у поїздках через свій «підпільний бізнес» і залишав свою дружину саму разом із двома розбещеними синами. (Джуніор завжди називав синів Брілла розбещеними, але прикладів їхньої поганої поведінки ніколи не наводив). На той момент хлопці уже були підлітками і важили не менше від Джуніора, але при найменшому шурхотінні у підвалі місіс Брілл завжди телефонувала йому.

Ред наголошував, що Джуніору, певна річ, не платили за ці постійні візити. Вони сприймали їх за належне і зверталися до нього на ім’я, тоді як для нього вони були містер і місіс Брілл.

Місіс Брілл ставилася до нього, як до хлопця-садівника чи покоївки. Кожного Різдва вона під’їжджала до дому Джуніора на своєму авто з пакунком продуктів, одягнена у вишукане хутро. Вона ніколи не заходила всередину, хоча її запрошували багато разів.

У той час Джуніор і Лінні орендували будинок із двома спальнями на вулиці Гемпден. Він був побудований нижче рівня вулиці і мав не дуже гарний вигляд. Хоча розташовувався він у декількох кварталах від Бріллів, атмосфера тут була зовсім іншою.

У них було двоє дітей: дівчинка Меррік та хлопчик Редкліф. Отакої! Невже у роду Вітшенків, із його містичним походженням, колись були Мерріки або Редкліфи? Звичайно, ні. Просто саме так Джуніор уявляв собі шляхетні імена. Можливо, це були відомі предки по лінії матері.

Джуніор завжди хотів мати шляхетний вигляд в очах інших людей, проте свою сім’ю він тримав у маленькому будиночку, який він навіть не намагався привести до ладу, хоча міг зробити це краще від усіх.

— Я чекав слушного моменту, — так він пояснював свої дії. А потім продовжував розповідати про свій улюблений дім на вулиці Боутон, про птахів, що там літали, про кажанів, яких треба було вигнати з даху.

Однієї пізньої ночі у лютому 1942 року місіс Брілл приїхала зі своїми синами до будинку Джуніора. Було помітно, що вони збиралися поспіхом, адже на хлопцях не було навіть пальт. Двері відчинила Лінні.

— Що тра…? — вимовила вона, однак місіс Брілл зі сльозами на очах схопила Лінні за рукав і скрикнула:

— А Джуніор вдома?

— Я тут, — відповів той, підійшовши до дверей.

— Біда, — сказала місіс Брілл. — Страшна біда прийшла у наш дім.

Джуніор, помітивши стан жінки і роздягнених дітей, ввічливо запросив їх увійти.

— Я зайшла на веранду, — продовжувала вона, стоячи на місці, — щоб написати декілька листів. Пам’ятаєте, я тримаю кореспонденцію у тому столі? Так от, на підлозі я помітила сумку. Оскільки вона була повністю відкрита, я встигла розгледіти велику кількість інструментів, що їх використовують грабіжники для злому дверей.

— Що? — здивовано запитав Джуніор.

— Так-так, викрутка, лом, а ще, — жінка нахилилась у бік, але один із синів підтримав її, — а ще мотузка.

— Мотузка? — злякано перепитала Лінні.

— Так, знаєте, така, щоб людину зв’язати, — повідомила місіс Брілл.

— Господи Боже! — перехрестилася Лінні.

— Що ж, давайте заспокоїмося, — почав Джуніор, — і з’ясуємо, у чому справа.

— О, справді, Джуніоре? — продовжувала місіс Брілл. ― Я розумію, що мала зателефонувати до поліції, але на той момент я дуже хвилювалася за хлопців, тому швидко взяла ключі від машини й одразу поїхала з дому. Я просто не знала, до кого ще звернутися.