Энн Тайлер: Блакитне мереживо долі

Багато років тому, коли діти були ще маленькими, Еббі започаткувала традицію: кожного жовтня вивішувати уздовж ґанку привидів. Їх було шість — із головами з білих гумових м’ячиків, обтягнутих прозорою марлею, що звисала майже до підлоги і колихалася від вітру. Через це фасад будинку виглядав містично, здавалося, ніби він літає над землею. У Геллоуін дітям, які приходили за цукерками, доводилося відбиватися від прозорої тканини. Старші діти сміялися, а молодші лякалися, особливо у вітряний вечір, коли марля піднімалася, кружляла і обмотувалася навколо них.

Діти Стіма просили повісити привидів і цього року, але Нора сказала: «Геллоуін аж у середу, до того часу нас тут уже не буде».

Вітшенки виїжджали з будинку у неділю — у цей день звільнялася квартира Реда. Планувалося, що до початку робочого тижня вони всі облаштуються на нових місцях.

Але Ред почув і вигукнув:

— Та чого, повивішуйте тих привидів, якщо діти просять! Це ж востаннє! А у понеділок робітники їх познімають.

— Ура! — зраділи хлопці.

Нора розсміялася і, прийнявши поразку, розвела руками.

Привидів дістали з горища, де вони лежали у коробках з-під паперових рушників, а потім Стім заліз на драбину і розвісив їх на гачки на ґанку. Зблизька привиди були замурзаними. Настав час змінити «одяг», але зараз ніхто не мав на це часу.

Те, що забирали з будинку Аманда і Дженні, їхні чоловіки вже перевезли, а речі Стіма стояли у кутку в їдальні. Коробку Денні віднесли до нього в кімнату, але він заявив, що зможе взяти її з собою у потяг.

— Відправимо поштою, — вирішила Дженні.

— Або, може, хтось із вас забере, — сказав Денні.

Тож поки її ніхто не чіпав.

Деякі речі ще залишилися на горищі і у підвалі (більшість із них потрібно було викинути), а у цілому будинок був таким порожнім, що луна йшла. Диван і крісло стояли на голій підлозі у вітальні, вони переїжджали разом із Редом у нову квартиру. Обідній стіл віддали у комісійку, а кухонний, маленький і простенький, поки стояв на своєму місці — його теж забирав Ред. Меблі великого розміру виносили через передні двері (через кухню це було важко зробити), і щоразу для цього прибирали довгі хвости двох центральних привидів і закріпляли збоку. Але все одно Денні, чи Стім, чи хтось інший, хто виносив меблі, потрапляв у пастку — заплутувався у марлі і лаявся, намагаючись вивільнитися: «Якого дідька розвісили зараз …». Але зняти їх ніхто не пропонував.

* * *

Останнім часом уся сім’я постійно говорила про те, який хороший помічник Денні — і що ж він зробив? У суботу ввечері повідомив, що вранці їде.

— Вранці? — здивовано запитала Дженні. Мешканці будинку на вулиці Боутон вечеряли у неї вдома, оскільки весь посуд був уже спакований. Дженні щойно поставила буженину перед Г’ю, щоб він її розрізав. Вона плюхнулася на стілець, не знімаючи рукавиць.

— Але тато вранці переїжджає!

— Так, і мені дуже шкода, — відповів Денні.

— А Стім увечері!

— А що я можу зробити? — сказав Денні всім. — Наближається ураган, і це все змінює.

Сім’я була здивована. Про ураган постійно говорили у новинах, але очікувалося, що він їх не зачепить і піде на північ.

— Зазвичай люди тікають від урагану, а не їдуть до нього, — сказав Г’ю, чоловік Дженні.

— Так, але мені потрібно переконатися, що вдома все гаразд, — сказав Денні.

На мить усі приголомшено замовкли і у повітрі зависла тиша. Слово «дім» для них усіх не в’язалося з Нью-Джерсі, і, як вони вважали досі, і для Денні теж. Дженні закліпала і відкрила рот, щоб щось сказати, але слів поки не знаходила. Ред обвів усіх здивованим поглядом, було незрозуміло, чи він почув, що сказав Денні. Першою заговорила Деббі.

— Дядьку Денні, ти казав, що твої речі складені у гаражі.

— Так, — відповів Денні, — у моєї хазяйки у гаражі. Але вона самотня жінка, і я не можу залишити її напризволяще у складний час.

— А ти можеш побути тут хоча б до того, доки тато не переїде?

— Канал погоди передає, що потяги можуть зупинити завтра ввечері, і тоді я тут застрягну.

— Застрягнеш? — ображено повторила Дженні.

— Передають, що можуть перекрити залізничне сполучення на всьому північно-східному коридорі.

— Добре, — сказав Ред і глибоко зітхнув, — я правильно зрозумів: ти плануєш вранці поїхати?