Энн Тайлер: Блакитне мереживо долі

— А я не можу. Моя машина повністю завантажена, — нервово відповіла Дженні.

— Мені не складно, — сказала Нора.

— Готовий, тату? — ще раз запитала Дженні.

— Це якось неправильно — взяти і поїхати, залишивши на хлопців усю роботу, — Ред відклав виделку і витер обличчя серветкою.

— Але нас чекає купа роботи у твоєму новому домі. Ніхто, крім тебе, не скаже, куди покласти твої шпателі.

— Чи мені не байдуже, де вони лежатимуть? — занадто голосно відказав Ред. Але все-таки піднявся зі стільця. Нора поцілувала свекра у щоку.

— Побачимося ввечері, — сказала вона. — Не забудьте, ви обіцяли прийти до нас сьогодні на вечерю.

— Я пам’ятаю, — відповів Ред, зняв куртку зі стільця і почав одягатися. Раптом зупинився і повернувся до Денні:

— Слухай, а той хлопець з валторною — то була твоя робота?

— Що? — здивувався Денні.

— Це ти тоді все влаштував? Уявляю собі: ти платиш йому купу грошей, він вмикає музику, і всі ми починаємо сумувати за тобою.

— Тату, я не розумію, про що ти?

Ред посміхнувся сам до себе і похитав головою.

— Так, це справді було б божевіллям, — сказав Ред. — І все таки, хіба часто зустрінеш накачаних хлопців у спортивних майках, які слухають у машині класичну музику?

Денні здивовано подивився на Дженні, але вона ніяк не відреагувала.

— Ти все забрав, тату? — запитала вона.

— Ні, — відповів Ред, — але решту привезуть.

Потім він підійшов до Денні і поклав руку йому на спину: чи то обійняв, чи то поплескав.

— Щасливої тобі дороги, сину.

— Дякую, — відповів Денні, — сподіваюся, тобі сподобається у новій квартирі.

— Ага, я теж.

Ред вийшов з їдальні разом із Дженні та Норою. Денні підняв сумку і вийшов за ними.

— Побачимося, — сказав Ред обом Г’ю у коридорі. Вони саме поверталися до будинку з порожніми руками.

— Ви вже зараз їдете чи я встигну покласти ще одну коробку? — запитав у Дженні чоловік.

— Та ні, віднесеш уже у вантажівку, — сказала вона. — Я хочу якомога швидше поїхати.

Дженні поспішила за батьком, наче хвилювалася, що він утече. Разом вони продерлися крізь марлевих привидів на ґанку. Стім почекав, поки вони пройдуть.

— Ми приїдемо за годину, — сказав він Реду, але батько не відповів.

На останній сходинці Ред зупинився і обернувся, щоб поглянути на будинок.

— Насправді то був не зовсім сон, — сказав Ред.

— Ти про що, тату? — запитала Дженні.

— Коли мені приснилося, що будинок згорів, то був несправжній сон. Скоріше, просто одна з картинок, що блимають перед очима, коли ти засинаєш. Я лежав у ліжку, і раптом з’явилася ця картинка, зі згорілим каркасом. Але потім я подумав: «Ні, ні, не треба про це думати. З будинком усе буде гаразд і без нас».

— Так, тату, усе буде добре, — сказала Дженні.

Ред повернувся і пішов кам’яною доріжкою, а Дженні почекала Денні з Норою. Коли з будинку вийшов Денні, вона потягнулася до нього через усі сумки, обійняла і сказала:

— Попрощайся з будинком, Денні.

— Прощавай, будинку, — сказав той.

* * *

— Востаннє я пропустила церкву тоді, коли народжувала Піта, — сказала Нора Денні під час дороги на вокзал.

— То тепер ти потрапиш у пекло?

— Ні, — серйозно відповіла Нора, — але це так дивно, — вона увімкнула поворот. — Можливо, піду на вечірню службу, якщо ми встигнемо з переїздом.

Денні мовчки дивився у вікно на будинки, що змінювали один одного, а лівою рукою відбивав на коліні власний ритм.

— Мабуть, ти радий, що повернешся до викладання? — запитала Нора після паузи.

— Що? А, так, звичайно.

— Ти продовжуватимеш заміняти чи плануєш сам стати викладачем?

— Для цього мені потрібно брати більше навантаження, — відповів він, але було помітно, що думки його десь далеко.

— Мені здається, ти чудово ладнаєш зі старшокласниками.

— Ні, — відповів Денні і перевів погляд на Нору. — Як виявилося, мене це страшенно дратує. Насправді, дуже депресивне заняття. Усе, чого ти їх навчаєш — лише крапля у морі, і зовсім не потрібне у реальному житті. Я думаю, мені варто спробувати щось інше.

— Що, наприклад?

— Ну, скажімо, виготовлення меблів.

— Меблів… — повторила Нора.

— Тобто робота, на якій я міг би створювати щось… видиме, розумієш? Те, що можна показати у кінці дня. Та і нікуди правди діти — я із сім’ї робітників.

Нора кивнула, наче сама собі, і Денні знову повернувся до вікна.

— Та історія з валторною, — запитав Денні, дивлячись на автобус, що проїжджав повз, — ти не знаєш, що батько мав на увазі?