Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Лінні Мей? — запитав Джуніор.

— Не відмовлюся, — відповіла Лінні і повернулася до Редкліфа, допомагаючи йому відривати шкірку з квасолі.

У них склалася традиція щовечора слухати радіо після того, як діти ляжуть спати. Лінні у цей час зашивала якісь речі, а Джуніор складав робочий план на наступний день. Але сьогодні у вітальні був страшенний безлад, та і радіо було спаковане.

— Що ж, я піду спати, — сказала Лінні.

— Я прийду за хвилину, — відповів Джуніор.

Він зібрав свої папери, загасив світло і пішов нагору. Лінні вже була одягнена у нічну сорочку, але досі не лягла. Вона виймала речі з комоду та ставила наверх.

— Тобі потрібно завести будильник? — запитала вона Джуніора.

— Ні, я так прокинуся, — відповів Джуніор. Він роздягнувся і повісив свою сорочку у шафу, хоча зазвичай вішав усе на спинку стільчика, щоб уранці швидко одягнути.

— Наша остання ніч у цьому будинку, Лінні Мей, — сказав Джуніор.

— Угу, — вона дістала шарф із шухляди і поклала на комод.

— Наша остання ніч на цьому ліжку, — продовжив він.

Вона підійшла до шафи і забрала всі вільні вішалки.

— Але я зможу відвідувати тебе у новому ліжку, — сказав він і грайливо торкнувся її, коли вона проходила повз.

Вона відійшла від нього і поклала гачки у шухляду комода.

— Джуніоре, — сказала вона, — скажи мені правду: звідки у будинку Бріллів з’явився мішок з інструментами крадіїв?

— Що? Ти про що?

— Про той мішок, який знайшла місіс Брілл на веранді.

— Звідки ж я знаю, — відповів Джуніор, а потім швидко ліг у ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі.

Він чув, як Лінні знову підійшла до шафи і зібрала решту вішалок. Десь на вулиці проїхала машина — стара модель, судячи зі звуків. Потім вона лягла поряд, він відчув, як хитнулося ліжко, вимкнула нічну лампу зі своєї сторони і повернулася від нього в інший бік.

Цікаво, як вона відреагувала, коли побачила перефарбовану гойдалку? Охнула, скрикнула чи просто закліпала очима?

Він уявив, як вона йде по вулиці з двома сумками їжі: Лінні Мей Інман у своєму солом’яному капелюсі і бавовняній сукні з короткими рукавами, з-під яких визирають худі бліді руки. І Джуніорові стало боляче.

Боляче за неї. Вона сама йде вгору між величезними деревами по доріжці до ґанку. Це ж вона сама знайшла необхідний трамвай, яким досі не їздила, сама зрозуміла, у яку сторону йти. А підходячи до будинку, гордо підняла голову — раптом за нею сусіди стежать.

Джуніор розплющив очі і повернувся на спину.

— Лінні Мей, — сказав він у стелю, — ти не спиш?

— Ні.

Він повернувся до неї і обійняв ззаду. Лінні не відсторонилася, але напружено завмерла. Він глибоко вдихнув її солонуватий, димний запах.

— Пробач мені, — сказав він.

Лінні мовчала.

— Я так стараюся, Лінні. Здається, аж занадто стараюся. Щоб бути не гіршим. Я лише хочу, щоб усе було як треба, більше нічого.

— Джуніоре! — сказала Лінні і повернулася до нього. — Джуні, коханий, я знаю, я бачу твої старання. Я знаю тебе, Джуніоре Вітшенк, — Лінні поклала обидві руки йому на обличчя.

У темряві Джуніор не знав, чи дивилася на нього Лінні, але відчував, як вона провела пальцями по його обличчю і торкнулася своїми вустами його губ.

* * *

Додд МакДаувел, Генк Лотіан і новий робітник мали приїхати о восьмій. Джуніор дозволяв у вихідний день починати працювати пізніше. А о сьомій він сам відвіз сім’ю до нового будинку, прихопивши із собою декілька коробок.

За планом, Лінні мала залишитися з дітьми і розпаковувати речі, а Джуніор — повернутися назад і допомагати робітникам завантажувати речі.

Коли вони виїжджали на вулицю, із сусідського будинку вибігла попрощатися Доріс Ніверс. У руках вона тримала великий горщик із квіткою.

Лінні відчинила вікно і крикнула:

— Доброго ранку, Доріс!

— Ох, намагатимуся не заплакати, — сказала Доріс, — без тебе квартал стане зовсім іншим! Я знаю, що ця квітка не у твоєму стилі, але вона цвістиме через декілька тижнів і подарує тобі чудові цинії.

«Зинії» — вимовила вона на балтиморський манір. Доріс віддала горщик через вікно, і Лінні двома руками взяла його. Вона занурила ніс у рослину, наче вона вже цвіла і пахла.

— Я не буду дякувати, щоб не наврочити і щоб квітка не зав’яла, — відповіла Лінні, — але ти знай: щоразу, як я дивитимуся на цю квітку, згадуватиму тебе.

— Добре. Бувайте, дітки, бувай, Джуніоре, — сказала Доріс, відступила від машини і помахала їм услід.