Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Мій..? — перепитала вона.

— Ваш шафанєр у спальні. Ваш син сказав, що він завеликий для вашої квартири.

— А, так, звичайно! Джиме, Джуніор запитує, чи може він купити наш шифоньєр?

Лише тоді Джуніор зрозумів свою помилку. І розгнівався на місіс Брілл, що вона стала свідком його ганьби, хоча і повелася тактовно.

Саме тактовність найбільше і дратувала.

Завжди, завжди було так: «ми» і «вони». Міські діти у старшій школі чи багатії із парку Роланд — завжди хтось вказував, що йому тут не місце, що він до них не дотягує. Причому було зрозуміло, що він сам у цьому винен — він живе у країні, де теоретично можна було б і дотягнути, нічого не заважало. Але ні, завжди щось заважало. Якась маленька деталь — щось у його одязі чи манері спілкування — видавала, що йому до них не дорівнятися.

Дурня. Досить. Тепер у нього є великий кедровий гардероб, винятково лише для речей із вовни.

Шпалери привезені із самої Франції, а вікна такі величезні, що коли підійти до одного з них, то з вулиці тебе буде видно аж до колін.

Але у цю мить Джуніор помітив, що у кутку підвіконня облупилася фарба. Мабуть, Брілли залишили відкритим вікно під час дощу. Або це через конденсат, тоді взагалі погано.

І на шпалерах під вікном помітний шов. А на стику з підвіконням в одному місці ще й трохи відклеїлося.

Щосуботи він зазвичай їздив оцінювати майбутню роботу, у цей день якраз чоловіки були вдома. Тож у новий будинок він не заїжджав.

Але з усіма справами він покінчив раніше, оскільки наступного дня вони мали переїжджати. Повернувся додому близько третьої і зайшов через кухню. Там Лінні діставала з помаранчевої коробки під рукомийником мийні засоби.

Вона стояла на колінах на підлозі, і Джуніор побачив брудні підошви її ніг.

— Я вдома, — сказав він.

— О, добре! Можеш дістати з холодильника ось ту тарілку? Ледь про неї не забула!

Він потягнувся за тарілкою, зняв, поставив на стіл.

— Може, з’їздити до будинку і відвезти речі, поки не стемніло? — сказав він їй. — Уранці буде легше.

— Та не треба, ти втомишся! Почекай до завтра. Дод і інші тобі допоможуть.

— Я не братиму багато речей, лише кілька коробок.

Вона не відповіла. Хоч би витягнула голову з-під мийки і глянула на нього! Але вона була дуже зайнята, тому він вийшов.

У вітальні діти будували щось із порожніх коробок. Точніше, будувала Меррік, Редкліф був занадто малий і сам нічого не вмів. Але він був дуже щасливий, що Меррік раптом дозволила гратися з нею, і ходив навколо неї, ставлячи коробки там, де вона казала. Килим уже склали, а тому дітям на голій підлозі було дуже зручно.

— Тату, подивися, який у нас зáмок, — сказала Меррік, а Джуніор відповів:

— Дуже гарний.

Потім він пішов у кімнату переодягнутися. Вартість робіт він завжди їздив оцінювати у костюмі.

Потім він повернувся на кухню. Лінні складала засоби для прибирання у картонну коробку.

— Сьогодні чоловік місіс Еббот відмовився від половини того, що запланувала його дружина, — почав Джуніор. ― Як почав буркотіти: «Чому це так дорого? А це?». Якби він раніше сказав! Я стільки часу витратив на підрахунки.

— Шкода, — відповіла Лінні, — може, вона потім умовить його і він передумає.

— Ні, вона з усім погоджувалася. Лише сумно охала щоразу, коли він викреслював якийсь пункт.

Джуніор глянув на Лінні, чекаючи від неї реакції, але вона мовчки загортала пляшку аміаку у кухонний рушник. Джуніор хотів, щоб вона на нього подивилася, він вже почувався ніяково.

Лінні Мей була не з тих жінок, які кричать і б’ють посуд, коли щось не так.

Ні, вона просто переставала на нього дивитися. Звісно, могла глянути на нього, але не розглядати . Вона чемно розмовляла, усміхалася і поводилася, як завжди, але здавалося, що вся її увага зайнята чимось іншим.

У такі моменти Джуніор сам дивувався, наскільки йому потрібен її погляд. Він раптом усвідомлював, як звик до того, що вона його розглядає, впивається очима, насолоджується його виглядом.

Джуніор гадки не мав, через що вона могла на нього злитися. Це він мав би злитися, що він зрештою і робив. Але йому не подобалася ця невизначеність. Він підійшов і став перед нею, їх розділяла лише коробка із засобами.

— Хочеш повечеряти сьогодні у кафе?

Вони рідко ходили у кафе, лише з особливої нагоди. Але Лінні і зараз на нього не подивилася.

— Думаю, ми просто змушені. Я перевезла всю їжу у новий дім.

— Справді? Як так?

— Ну, з дітьми сиділа Доріс, щоб я встигла зібратися, і я подумала: чому б мені самій не з’їздити у новий будинок. Ти ж знаєш, я ж ні разу цього так і не зробила. Тому я зібрала дві торби з їжею і пішла на трамвай…