Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Ти злишся, бо я не сказала, скільки мені років, але ти ме­не і не питав! Чому ти не питав, де я навчаюся чи працюю? І не питав, чим займаюся, коли я не з тобою. Чому ти мною не цікавився ?

— Що? Я цікавився тобою, чесно!

— Ой, ми обоє знаємо, чим саме ти цікавився!

— Чекай, — сказав Джуніор. — Так не чесно. Може тобі нагадати, хто саме першим почав стягувати з себе одяг? Хто повів мене у сарай? Хто змусив торкатися тебе? Тебе цікавило, як я проводжу свій час?

— Так, цікавило, — відповіла Лінні. — І я питала. Але ти не відповідав, бо був дуже зайнятий, на спину намагався мене вкласти. Я казала: «Джуніоре, розкажи про себе, я хочу знати все». І що? Ти розповідав? Ні, у відповідь ти розстібав на мені ґудзики.

Джуніор відчув, що програє у цій суперечці. Але він взагалі не збирався сперечатися, він хотів сказати зовсім інше.

— Добре, Лінні Мей, — Джуніор засунув руки у кишені і раптом відчув щось у лівій кишені. Дістав, подивився. Половина сандвіча, загорнута у хустинку.

— Що це? — спитала Лінні.

— Це… сандвіч.

— Який сандвіч?

— Здається, з яйцем.

— Де ти його взяв?

— Жінка дала, у якої я сьогодні працював, — відповів він. — Половину я з’їв, а половину хотів віддати тобі, але ти повела нас вечеряти.

— Джуніоре, це так мило з твого боку!

— Ні, я просто…

— Дуже мило, дякую! — Лінні підійшла і взяла з рук і сандвіч, і хустинку. На щоках з’явився рум’янець, і вона раптом здалася йому привабливою. — Мені дуже приємно, що ти приніс мені сандвіч, — вона розгорнула хустинку і довго дивилася на пом’ятий сандвіч, а потім підняла на Джуніора мокрі очі.

— Він трохи пом’явся, — сказав він.

— Мені байдуже! Мені приємно, що ти думав про мене на роботі. Джуніоре, мені було так самотньо всі ці роки! Ти навіть уявити собі не можеш! — Лінні із сандвічем у руках кинулася на шию Джуніорові і заплакала. За мить Джуніор підняв руки і обійняв її у відповідь.

Роботу вона, звісно, не знайшла. Ця частина плану провалилася. Але з кухнею усе вийшло. Лінні і Кора подружилися і разом готували на кухні, базікаючи про все на світі. Досить скоро Джуніор і Лінні почали їсти разом із родиною Кори Лі. А коли настало літо, у жінок з’явилась ідея купувати свіжі овочі та фрукти у фермерів, які привозили товар у Гемпден, і консервувати. Вони проводили цілий день на кухні, там майже все палало. А потім Лінні набиралася сміливості і йшла продавати консервацію сусідам. Звісно, заробили вони небагато, але хоч щось.

Джуніор справді відремонтував кілька речей у будинку, бо ніхто цього не зробив би. І не вимагав за це грошей чи зменшення орендної плати.

І коли ситуація покращилася, і Джуніор з Лінні переїхали у будинок на вулиці Коттон, Лінні і Кора залишилися подругами. Насправді Лінні дружила з усіма, як здавалося Джуніору. Мабуть, роки, проведені у самотності, так вплинули на неї, що вона постійно прагнула з кимось спілкуватися. Він повертався з роботи, і зустрічав на кухні натовп жінок, а їхні діти гралися на задньому дворі.

— Повечеряти мені дадуть? — питав він. І жінки розбігалися разом зі своїми дітьми.

Але Джуніор нізащо не назвав би Лінні ледачою. Ні! Вони з Корою продовжували займатися своїм маленьким бізнесом. А коли у Джуніора стало більше клієнтів, вона відповідала на його дзвінки і займалася рахунками. По суті, Лінні вміла краще домовлятися з клієнтами, ніж Джуніор, у неї завжди був час для розмови і вирішення їхніх проблем.

На той час Джуніор купив вантажівку, не нову, але у гарному стані. Мав кількох співробітників і чудовий набір якісних інструментів, які він скуповував у майстрів, коли фортуна від них відверталася. Це були справді якісні інструменти. Наприклад, пилка з дерев’яною ручкою, на якій була вирізьблена гілка розмарину. Так, ручка потемнішала від поту чиїхось предків, але Джуніор усе одно нею пишався. Він завжди ретельно дбав про свої інструменти. І завжди сам їздив на лісопилку, щоб обрати найкраще дерево. «Хлопці, — казав він робітникам, — навіть не намагайтеся всунути мені якийсь непотріб. Мені не потрібні дошки з дірками, пліснявою чи погнуті».

— А що якби я був одружений? — через багато років спитав Джуніор у Лінні. — Якби ти приїхала до Балтимора, а у мене дружина і шестеро дітей?

— Ох, Джуніоре, — відповідала вона. — Такого не було б!

— Чому ти так впевнена?

— Ну по-перше, звідки візьмуться шестеро дітей за п’ять років?

— Ти розумієш, про що я.

Лінні лише всміхалася у відповідь.