Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

На вулиці безмежно радісна Лінні тримала Джуніора за руку і говорила про все на світі. Повідомила, що Кора Лі виділила їм половину полиці у льодовнику.

— Тобто, у холодильнику, — виправилася Лінні. — Ми можемо тримати там молоко, сир, а потім я попрошу якось скористатися плитою. А після себе так її відмию, що Кора дозволить мені готувати. А потім ти й не помітиш, як у нас буде майже власна кухня. Я знаю, як усе влаштувати.

Джуніор легко міг у це повірити.

— І я піду працювати, — радісно торохтіла Лінні, — уже завтра знайду собі місце.

— Як ти збираєшся це зробити? — іронічно запитав Джуніор. — Надворі криза, сотні чоловіків намагаються знайти роботу.

— От побачиш, я щось вигадаю.

Джуніор відсторонився від неї і пішов окремо. Вона нагадувала йому іриску: відірвеш від одного пальця — прилипає до іншого. Але злитися не можна, кімната, яку знайшла Лінні, йому потрібна. Якщо, звісно, не вдасться переконати місіс Девіс прийняти його назад.

«Їдальня Сема та Девіда» виявилася маленькою, меню було написане крейдою на склі. Порція м’ясного рулету за 20 центів включала ще хліб і квасолю. Джуніор зрештою дозволив Лінні затягнути себе всередину. Там було всього чотири столики і барна стійка з шістьма стільцями. Лінні, звичайно, обрала столик, хоча Джуніор віддав би перевагу барній стійці. За нею сиділи самотні чоловіки, а за столами — самі пари.

— Тобі не обов’язково замовляти м’ясний рулет, можеш обрати щось дорожче, — сказала Лінні.

— Дякую, але мене цілком влаштує рулет.

До них підійшла дівчина у фартуху і наповнила бокали водою. Лінні Мей привітно їй посміхнулася.

— Доброго вечора, я Лінні Мей, а це — Джуніор. Ми щойно сюди переїхали.

— Невже? — відповіла дівчина, — а я Берта, дружина Сема. Ви, мабуть, зупинилися у Мерфів?

— А як ви здогадалися?

— Кора Лі заходила і сказала. Вона була дуже щаслива, що взяла до себе привітну молоду пару, а я їй сказала, що це їм радіти треба, бо у нас в районі немає людей, кращих за Мерфів.

— Я відразу так і подумала, щойно побачила її миле привітне обличчя. Вона нагадала мені людей, як у нас вдома.

— Люба, ми всі тут, як люди у вас вдома. Бо ми всі тут вдома, — відповіла Берта. — Такий він, наш Гемпден.

— Чудово, нам тоді дуже пощастило!

Джуніор, поки вони розмовляли, вивчав ціни у меню.

Рулет виявився дуже смачним. Джуніор давно такого не їв. А поки вони їли, Лінні повідомила, що у неї є ідея, як знизити орендну плату.

— Ти подивись уважно, що у них є таке, що треба полагодити, — розповідала Лінні. — Може стіл хитається, петлі на дверях висять чи ще щось таке. А потім підійди до Кори і запитай: ви не проти, якщо я полагоджу? Але про гроші не згадувай.

— Не згадуй, — виправив її Джуніор.

Лінні миттю закрила рот.

— Припиняй розмовляти по-сільському, якщо хочеш тут освоїтися.

— Добре. А через кілька днів полагодь ще щось і вже не питай дозволу, просто візьми і полагодь. Вона почує звук молотка, прибіжить до тебе, а ти їй ввічливо: «Я помітив і не втримався, ви ж не проти?». Звичайно вона буде не проти. Ти ж бачив пляму у нас на стелі, зрозуміло, що її чоловік нічого у домі не робить. А ти потім скажеш: «Я тут подумав, здається, вам потрібна людина, яка слідкувала б за будинком, ремонтувала якщо що. Ми можемо домовитися».

— Лінні, мені здається, що їм потрібна готівка, — сказав Джуніор.

— Готівка?

— Так. Хай той будинок хоч розвалиться, аби було що їсти.

— Як це? Їм же потрібен дах над головою. Дах, який не протікає.

— Лінні, скажи, людям в окрузі Янсі зараз важко живеться? — запитав Джуніор.

— Так, звичайно! Половину магазинів закрили, роботи ні у кого немає.

— Тоді чому ти не розумієш Мерфів? Може їм досить лише одного разу не заплатити за будинок — і його заберуть.

— Ой, — лише сказала Лінні.

— Зараз інші часи, — продовжував Джуніор, — про такі речі домовлятися важко. Роботу знайти теж стало важко. Ти витратиш свої сім доларів — і на цьому все закінчиться. Я не зможу тобі допомогти, навіть якщо захочу. Знаєш, що у моїй банці? Там сорок три долари — це все, що я зміг зібрати за своє життя. До кризи було сто двадцять. Я на всьому постійно економив, кинув курити, кинув пити, харчувався гірше від собак мого батька, а якщо вже помирав від голоду, ішов у магазин і купував огірок із діжки, це відбиває апетит. У місіс Девіс я жив довше від усіх. І не тому, що мені подобалося битися за ванну кімнату щоранку, а тому що в мене були амбіції. Я хотів відкрити свій бізнес. Мріяв будувати прекрасні будинки для тих, хто зміг би їх оцінити. Ніяких лінолеумів і руберойдів, лише справжня черепиця на даху, лише дерев’яна підлога. У мене були б хороші співробітники, скажімо, Дод МакДаувел і Гарі Шерман з фірми Ворда, і я наклеїв би емблему своєї фірми на машину. Але для цього мені потрібні клієнти, яких зараз немає. І я розумію, що моя мрія не здійсниться.