Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Обов’язково здійсниться, Джуніоре Вітшенк! Думаєш, я не знаю, що ти закінчив середню школу на відмінно, допомагав батькові майструвати ще з дитинства, і на дереворізні всім було відомо, що до тебе можна звернутися з будь-якого питання? У тебе неодмінно все вийде!

— Ні, — відповів Джуніор, — тепер усе інакше. Тобі треба їхати додому, Лінні.

— Додому? — перепитала Лінні, відкривши рот.

— Ти середню школу закінчила? Ні?

Лінні гордовито підняла підборіддя, що і було відповіддю.

— І твої батьки хвилюються, де ти.

— Джуні, їм байдуже, — відповіла Лінні, — ти знаєш, що з мамою я ніколи не ладнала.

— Усе одно.

— А батько не розмовляє зі мною вже чотири роки і десять місяців.

Джуніор поклав виделку:

— Як? Ні слова?

— Ні слова, Джуніоре. Якщо потрібна була сіль, він звертався до мами: «Скажи їй, щоб передала сіль».

— Це дуже жорстоко, — сказав Джуніор.

— А ти як думав? Мене застали напівголою у сараї з хлопцем і наступного дня про це забули? Я тоді чекала, що ти по мене приїдеш. Уявляла, як це буде. Ти приїхав би на машині свого родича, відчинив би двері і сказав: «Сідай, я забираю тебе звідси». Потім я думала, що ти надішлеш мені листа з грошима на квиток, і я зібрала б речі за хвилину, повір. Зі мною не лише батько не говорив; усі відвернулися. Навіть брати почали ставитися по-іншому. А дівчата у школі хотіли зі мною подружитися лише для того, щоб дізнатися всі деталі. Я думала, що перейду у старші класи і почну все з нової сторінки. Але ні, і там уже знали, дівчата, які вчилися зі мною, усім розпатякали. «Дивіться, це Лінні Мей Інман! Це вона на вечірці на честь випускного свого брата розгулювала голою з хлопцем». На той час нашу історію розповідали так.

— Ти так кажеш, наче це моя вина, — сказав Джуніор, — а насправді ти сама все почала.

— Не сперечатимуся. Я поводилася погано. Але я була закохана. Я і досі закохана! І знаю, що ти також.

— Лінні… — почав Джуніор.

— Будь ласка, Джуніоре, — сказала вона усміхаючись, але очі невідомо чому були повні сліз. — Дай мені шанс. Можеш? Давай зараз не будемо про це говорити, давай насолоджуватися вечерею. Правда ж вона чудова? Рулет смачний?

— Смачний, — глянув на свою тарілку Джуніор.

Але виделки до рук більше не взяв.

* * *

Дорогою додому Лінні розпитувала про його життя: що він робить увечері і на вихідні, чи є у нього друзі. Джуніор окрім води нічого не пив, але відчував таке піднесення, ніби від алкоголю. Можливо це тому, що він нарешті міг виговоритися. У нього не було друзів з того часу, як фірма Вордів закрилася. Та і для дружби чоловікам потрібні гроші. На випивку, гамбургери і бензин, вони не могли просто сидіти і теревенити, як дівчата. Він зізнався Лінні, що нічого не робив увечері, хіба що іноді прав свої речі у ванній — і вона засміялася.

— Це правда, Лінні. А у вихідні я відсипаюся.

Джуніорові не було соромно за свої слова. Він розповідав, як є, нічого не прикрашаючи і не намагаючись справити враження. Вони зайшли у будинок Мерфів, пройшли повз зачинені двері вітальні, де грало радіо — якісь танцювальні мотиви — і сперечалися діти: «Ти підглядаєш! Ні, я не підглядала!». Чужа вітальня і цих дітей він навіть не бачив, але Джуніор почувався, як удома. Вони піднялися сходами і зайшли у свою кімнату, двері були без замка. Джуніор відразу захвилювався: і що далі? Сам він би ліг спати, оскільки рано прокидається щодня, але раптом Лінні не те подумає. Схоже, вона вже не те подумала, судячи з того, як сором’язливо вона зняла пальто і як акуратно його повісила. Потім зняла капелюха і поклала на полицю.

Волосся розтріпалося, і вона обережно розправила його кінчиками пальців, стоячи до нього спиною, наче готуючись. Але Джуніор, побачивши її бліду ніжну шию, відчув жалість.

Він відкашлявся і заговорив:

— Лінні Мей.

— Що? — повернулася вона. — Знімай куртку, ти чого? Ти ж удома.

— Слухай, давай по-чесному, — сказав він, — я хочу, щоб між нами не було жодних питань.

На лобі у неї з’явилася ледь помітна зморшка.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки всього пережити вдома. Невесело тобі було, — сказав він. — Але якщо подумати, Лінні, як ми будемо разом? Ми ледь знаємо одне одного, ми зустрічалися менше місяця! Я сам тут ледь виживаю, а то вдвох. Удома у тебе хоча б родина. Вони не дадуть тобі голодувати, як би до тебе не ставилися. Тому я справді вважаю, що тобі треба повернутися.

— Ти так кажеш, бо все ще злишся на мене, — сказала вона.

— Що? Ні, я…