Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Але ми могли завезти їжу завтра вранці, — думки скакали у його голові: «Чи бачила вона гойдалку? Мабуть, так». — Чому ти вирішила, що маєш сама все перевозити? — обережно сказав Джуніор.

— Я подумала: все одно їду, то візьму хоч щось із собою, — відповіла вона. — А так ми зможемо спокійно поснідати у новому будинку самі, без робітників.

Лінні зосереджено вкладала банку з порошком для чищення у куток коробки.

— Ну добре, то як тобі будинок?

— Нормально, — відповіла вона і поставила щітку з великою ручкою в інший куток. — Правда, двері заїдають.

— Двері?

— Так, вхідні двері.

Значить, вона заходила через передні двері, звісно, якщо вона йшла від трамвайної зупинки.

— Двері не заїдають!

— Я натиснула на засув, а двері не піддалися. Спершу я подумала, що неправильно їх відімкнула, але коли потягнула двері на себе і потім натиснула, вони прочинилися, — сказала Лінні.

— Це ущільнювач для дверей, — відповів Джуніор, — через це вони так відчиняються. Але не заїдають.

— Мені так здалося.

— Ні, точно не заїдають.

Джуніор чекав. І вже майже запитав. Отак просто: «А ти помітила гойдалку? Здивувалася, що вона знову лакована? Хіба так не краще?». Але не запитав.

Це означало видати себе, показати, що його цікавить її думка. Точніше, дозволити їй думати, що його цікавить.

А раптом вона сказала б, що гойдалка має дурнуватий вигляд? Що відразу помітно: чоловік з усіх сил намагався зробити, як у багатіїв, хотів видати себе за того, ким він не є насправді?

Тому він лише сказав:

— Узимку ти оціниш двері і подякуєш мені за ущільнювач.

Лінні, не дивлячись на нього, поклала мило поруч з порошком. Джуніор не витримав і вийшов з кімнати.

Коли вони у сутінках йшли вечеряти, усі сусіди — знайомі і незнайомі — з ними віталися.

— Сподіваюся, у новому районі з нами теж так вітатимуться.

— Звичайно, — відповів Джуніор.

На плечах Джуніор ніс Редкліфа, а Меррік мчала попереду на своїй дитячій дерев’яній машинці, швидко перебираючи ногами. Машинка була для неї замалою, але вони не могли купити їй триколісний велосипед через дефіцит гуми.

— Пам’ятаєш, як ця місіс Брілл завжди казала «моя» бакалія і «моя» аптека? — почала Лінні. — Наче вони належали їй. Коли вона привезла нам святковий кошик на Різдво, то сказала, що купила омелу у «свого флориста», — розповідала вона. ― А я собі думала: чи знає той флорист, що він «ваш»? Я сподіваюся, наші нові сусіди не будуть такими.

— Мені здається, що вона мала на увазі зовсім інше, — сказав Джуніор, а потім зробив два великих кроки, розвернувся і пішов задки, дивлячись Лінні в обличчя. — Вона хотіла сказати, що її флорист продає омелу, а у нашого її немає.

Лінні засміялася.

— Наш флорист! — повторила вона. — Можеш собі уявити?

Але дивилася вона на старого містера Ерлі, який поливав сад. Лінні махнула йому рукою і гукнула:

— Як справи, містере Ерлі?

Джуніор здався. Він повернувся і просто пішов поруч.

Найдовше вона не дивилася на нього тоді, коли хотіла дитину, а він був проти.

Вона вже давно хотіла дитину, а він вигадував відмовки: немає грошей, не найкращий час — і Лінні спершу сприймала це. А потім він зізнався:

— Лінні Мей, насправді я просто не хочу мати дітей.

Вона була вражена. Плакала, сперечалася, казала, що він так думає через історію з матір’ю — вона померла під час пологів разом із дитиною.

Але до чого тут вони! А потім Лінні перестала з обожнюванням на нього дивитися. Джуніор одразу помітив, що йому почало чогось не вистачати.

Він завжди знав без слів, що Лінні вважала його привабливим. Не те щоб його це хвилювало! Але він усвідомлював це, і тепер у нього наче щось украли.

Того разу першим здався він. Протримався всього тиждень, а потім сказав:

— Слухай, якщо у нас будуть діти… — і раптом вона подивилася на нього своїми очима. Він відчув себе засохлою рослиною, яку щойно полили.

За вечерею Джуніор розповідав Редкліфу і Меррік, що у них тепер будуть окремі кімнати. Редкліф у цей час був зайнятий квасолею, а Меррік сказала:

— Це чудово! Не можу дочекатися! Я більше не можу жити з Редкліфом, від нього пахне сечею.

—Припини, — втрутилася Лінні, — ти теж колись так пахла.

— Я? Ніколи!

— Коли була малою дитиною.

— Редкліф — дитина! — проспівала Меррік. Сам Редкліф відлущував ще одну квасолину.

— Хто хоче морозива? — запитав Джуніор.

— Я! — крикнула Меррік.

— Я! — сказав Редкліф.