Энн Тайлер - Блакитне мереживо долі

На той час Джуніор уже зрозумів, що містер Інман навряд чи розповість шерифові про події того дня. Він сам сказав, що не хоче ганьбити родину. Тому все, що вимагалося від Джуніора — триматися подалі і, можливо, кілька разів побитися з кимось, якщо опиниться у забороненому місці. Але він усе одно не збирався повертатися додому. Його самого дивувало те, як легко він зміг залишити свою родину. Найбільше він любив матір, але вона померла, коли Джуніорові виповнилося дванадцять. Батько відтоді став жорстоким, а з братами і сестрами Джуніор ніколи не ладнав, усі вони були набагато старші за нього. А може, він просто шукав виправдання, щоб не повертатися? Але набагато важливіше те, що він встиг зрозуміти, що таке справжня робота, якою пишаєшся і заради якої вранці прокидаєшся з усмішкою на обличчі.

Шукаючи на дереворізні Трамбла, він у душі сподівався, що той візьме його працювати до себе. Працювати з Трамблом було цікаво, він ставився до теслярства дуже серйозно і прізвисько отримав недарма.

Побачивши його вантажівку, робітники відразу починали по-доброму бурчати: зараз почне оглядати кожну дошку так, наче хоче з нею одружитися. Дерево мало бути без дірок, рівне і гладке. А все тому, що він робив хороші меблі. Спочатку чоловік працював на фабриці у Гайпойнт але потім облаштувався у Перрівіллі, звідки були родичі його дружини. Він часто казав на лісопилці, що збирається знову поїхати, тепер уже на північ, де кращий попит на його товар.

Наступного ранку після подій у сараї Джуніор пішки дійшов до будинку свого зятя — у чоботях, які надягав лише до церкви і у яких ноги ще більше боліли. Попросив, щоб його підвезли до дереворізні. Дізнавшись там про Балтимор, він знову сів у машину і вони із зятем поїхали до заправки на 80-му шосе.

— Скажи всім, що я надішлю листівку, коли облаштуюся, — сказав він і вийшов з машини.

Реймонд у відповідь махнув рукою і поїхав геть. Джуніор пішов на станцію, дізнатися, чи ніхто не їде на північ. Із собою у нього була торбинка з двома комплектами білизни, лезо для гоління і гребінець, а у кишені — 28 доларів.

Уже тоді він мав зрозуміти, що Трамбл не візьме його на роботу. Чоловік любив працювати один, та й грошей на помічника у нього, мабуть, не було. Джуніор витратив два дні на його пошуки, а чоловік не запропонував йому навіть склянки води, хоча і поводився люб’язно.

— Робота? — запитав він. — Ти маєш на увазі на дереворізні? — спитав він, не відриваючи очей від дверцят комода, над якими працював.

— Щось таке, де потрібні особливі навички. Я вмію працювати руками. І хочу виконувати роботу, якою зможу пишатися.

Чоловік відірвався від свого заняття і глянув на Джуніора.

— Що ж, є один будівельник у цих краях, і, як на мене, непоганий. Його звати Клайд Ворд, іноді я роблю йому меблі у кабінет. Зараз розповім, як його знайти.

Також він запропонував Джуніорові місце, де можна зупинитися — пансіонат місіс Девіс. Джуніор був цьому дуже радий, адже він зупинився у готелі для моряків, які щовечора змушували його співати гімни.

Після цього він більше Трамбла не бачив. Але він усе ж таки зняв кімнату у триповерховому пансіонаті у Гемпдені і почав працювати у Клайда Ворда. Той був найвимогливішим будівельником, якого будь-коли зустрічав Джуніор. Саме він навчив його насолоджуватися гарно виконаною роботою.

Джуніор надіслав листівку своїй родині, як і обіцяв, але відповіді не отримав. Більше він не писав. Насправді він про них тут навіть не думав. Як і про Лінні Мей. Це був крихітний епізод його життя, про який він намагався забути, як і взагалі про колишнього себе. Колишній Джуніор витрачав гроші на сигарети, дівчат і віскі. Він не мав нічого спільного з новим Джуніором. У нового Джуніора був план: колись він відкриє власну справу. Його життя тепер нагадувало дорогу до мети, і за те, що він став на цю дорогу, мабуть, слід завдячувати Лінні Мей.

Перше, чим відзначилася Лінні у Балтиморі — зробила так, що їх виселили.

Джуніор прокидався вночі двічі. Спочатку у нього забилося серце через те, що він відчув присутність чужої людини у кімнаті, але потім усвідомив, що лежить на кріслі і подумав: «А-а, це ж просто Лінні!» — не найстрашніше у такій ситуації. Удруге він підскочив, раптом зрозумівши, що мала на увазі Лінні, говорячи про повноліття, — вона тепер може вийти заміж. «Наче мавпочка шарманщика, — подумав він, — вчепилась обома лапками за шию!» І після цього довго не міг заснути.